Бійцівський клуб

Поліцейська машина під’їжджає впритул до автобуса, у вітровому склі спалахує червоним і синім, і хтось знадвору кричить: «Тримайтесь там!»

І я врятований.

Щось таке.

Я можу розповісти копам про Тайлера. Я розповім їм усе про бійцівський клуб і, можливо, сяду до в'язниці, а що робити з проектом «Каліцтво», тоді вже їм вирішувати, а я не буду витріщатися на ножа біля мене.

Копи заходять всередину автобуса, перший питає:

— Ви його вже порізали?

Другий каже:

— Ріжте швидше, у нас ордер на його арешт. Тоді знімає кашкета і, звертаючись до мене, каже:

— Нічого особистого, містере Дерден. Така радість нарешті з вами зустрітися.

Кажу: усі ви робите велику помилку.

Механік каже:

— Ви попереджали, що скажете так.

Я не Тайлер Дерден.

— І про це ви також попереджали.

Я змінюю правила. Лишайте собі свій бійцівський клуб, але відтепер більше нікого не каструватимемо.

— Ага, так, авжеж, — каже механік. Він стоїть посеред проходу, тримаючи ніж попереду. — Ви попереджали, що обов’язково це скажете.

Гаразд, я Тайлер Дерден. Я ним є. Я Тайлер Дерден, і я встановлюю правила, і я кажу: поклади ножа.

Механік озирається й питає когось:

— Який наш найліпший час для «відріж-і-втечи»?

Хтось кричить: «Чотири хвилини».

Механік кричить:

— Хтось завважує час?

Обидва копи вже увійшли до автобуса, один дивиться на годинник і каже:

— Секундочку. Зачекайте, доки секундна стрілка добіжить до дванадцяти.

Коп каже: «Дев’ять».

«Вісім».

«Сім».

Я стрибаю у відчинене вікно.

Ударяюся животом об тонку металеву раму вікна і чую, як механік з бійцівського клубу кричить позаду:

— Містере Дерден! Ви похерите нам час.

Напіввивісившись з вікна, я вчеплююся в чорну гуму шини заднього колеса. Хапаюся за обода й тягну. Хтось хапає мене за ногу й тягне назад. Я кричу маленькому тракторові вдалині: «Гей!» І «Гей!». Обличчя спітніло, приливла кров. Звисаю догори дригом. Потроху витягаю себе. Руки, що вчепилися в щиколотки, тягнуть назад. Краватка звисає на обличчя. Пряжкою ременя застрягаю в металевій рамі. Бджоли, мухи й будяки в дюймах від мого обличчя, і я кричу: «Гей!!!»

Руки вхоплюють мене за штанини і втягують назад, розстібаючи штани та ремінь.

Хтось в автобусі кричить: «Одна хвилина!».

Взуття злітає з ніг.

Ремінь чіпляється за віконну раму.

Руки зводять мої ноги разом. Нагріта сонцем металева рама пече живіт. Біла сорочка випростується і спадає на голову й плечі, я все ще чіпляюся за обода і все ще волаю: «Гей!»

Ноги витягнуті й зведені разом. Труси стягнуті з ніг і прибрані. Сонце пригріває мою голу дупу.

Кров шугае в голові, очі викочуються через напруження, усе, що можу бачити, — білу сорочку, що лізе в обличчя. Десь повзе трактор. Гудуть бджоли. Десь. Усе знаходиться за мільйони миль звідси. Десь за мільйон миль позаду мене хтось кричить: «Дві хвилини!»

— Не робіть йому боляче, — каже хтось.

Руки на моїх щиколотках за мільйони миль звідси. Уяви їх у кінці довгого-довгого шляху. Керована медитація.