Посланець

— Зрозуміло, товаришу підполковник.

— Добре. З цим покінчено. Кличте вашого радиста. Зараз буде мова до обох.

Усе це відбулося у порівняно невеличкій будівлі, на території військового аеродрому. Поки капітан Калина ходив до передпокою, де старший сержант з дивовижним терпінням чекав виклику, підполковник Іринін розклав на столі карту.

— Закинемо вас цієї ночі, — мовив він, коли всі втрьох схилилися над картою. — Ось цей квадрат. Наземних сигналів не буде. Отут, серед гір, є досить величенька площина, на яку ви й опуститеся парашутами. На західно-північному боці її є печера, яку замасковано. Знайдіть її і чекайте нашу людину. Нею буде місцевий мисливець, осетин уже похилого віку, міцний, витривалий. Він запитає вас: «Чи привезли мені привіт від Олексія?» Відповідь: «Привезли для верховинця, якого не знаємо на ім'я». Він: «Ім'я — Чомай». По обміну паролем ідіть за ним. Він виведе вас, коли настане потрібний момент, на шлях, яким німці перекидають військові частини в район населеного пункту, що вас цікавить. Розвідкою З'ясовано, що німці, вкриті горами, рухаються без бойової охорони. Місцеві партизани здійснять тут в обумовлений час напад, підірвуть кілька машин, зчинять автоматну стрілянину. Ваше завдання: скористатися панікою і темрявою, непомітно у метушні, що неодмінно виникне, опинитися в німецькій колоні і, користуючись солідними документами Шеєра, вимагати необхідної допомоги. Все! А зараз вам необхідно відпочити — добре поспати перед важким переходом: у горах подекуди випав сніг.

І от зараз, по-військовому пружно ступаючи, він проводжав до літака капітана Калину і старшого сержанта Сорокіна, нав'ючених спорядженням до краю. Скількох він уже отак проводжав? І скількох не зустрів? Загиблих у завжди нерівних сутичках, схоплених і закатованих, упізнаних і зраджених, пропалих безвісти.

Безвісти…

А вісті конче потрібні, хоч кожен у певному розумінні вирушає у безвість. Він був суворий і вимогливий до своїх підопічних, подекуди жорсткий і невблаганний, але тільки тому, щоб вони не схибили, лишилися живими і подали про себе й від себе жадані вістини.

З власного досвіду підполковник Іринін відав, яким тягарем лягає на розвідника моральна мука, як безжально гнітить його власне безсилля, коли він оволодів ворожими таємницями, іноді величезної ваги для армії, і не має змоги передати їх своїм. Він пережив ту нуртуючу душу муку ще юнаком, коли в роки громадянської війни після його знаменитої «партизанщини» — самодіяльного винищення провокаторів, його добре взяли було за барки, але й доручили надзвичайно відповідальну як на його тодішні роки справу: підпільний військово-революційний штаб наказав йому налагодити негласний зв'язок з більшовиком-розвідником Валентином Степановичем Борисовим, що працював у самому пеклі — в денікінському штабі білої армії.

Іринін, тоді ще просто Васько, ходив, мов бомба уповільненої дії, готовий будь-якої хвилини вибухнути най-секретнішими відомостями про озброєння білогвардійців, про допомогу їм — грошову й матеріальну — від іноземних інтервентів, дислокацію військ у тилу і на фронті, про ворожі паролі та відгуки на них. І не вибухнув, бо Катеринодарський підпільний комітет втратив зв'язок з Москвою і навіть радянським командуванням Південного фронту. А відомості були оперативні, плинні, мінливі, до негайного використання…