![Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/2/0/dika-energiya-lana-dikaya-energiya-lana-uk-download.jpg)
Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 966-8317-83-1
- Переводчик: Іван Андрусяк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]». Краткое содержание книги:
Натомість розривається коло. Люди летять у різні боки, падають одне на одного. Зі сміхом підхоплюються, обіймаються, стукаючись масками-мордами. Розбігаються по пагорбу, продовжують танцювати, ніби нічого й не сталось, — парами… групками… поодинці… Я залишаюся сама серед зіжмаканих килимів. Голова йде обертом.
Я йду — здається, що йду до селища, а насправді все глибше заходжу в ліс. Мені погано. Мене нудить. Я притуляюсь до стовбура сосни, міцно її обіймаю.
І сосна обіймає мене сильними руками, що пахнуть живицею.
Підводжу голову Це не сосна. Це чоловік у масці ведмедя. Він скидає маску; у Ярого розкуйовдилось світле волосся. В очах — незнайомий вираз.
Я хочу сказати, що у мене нічого не вийшло. Це поганий сон, це біда, все так погано, як ще ніколи не було. Та він не дає вимовити жодного слова — затуляє мені губи своїми губами.
Навколо в обрядовому танці кружляє ліс. Дерева поклали руки одне одному на плечі.
На сніг летить шуба Ярого і моя дублена куртка. Вкривають замерзлу землю. А поверх постелі зі шкур Ярий ніжно вкладає мене. Сила і ніжність. У вухах дзвін: по всьому лісу розбрелись діти з дзвіночками…
Я — земля, вкрита кригою та снігом. У мені завмерло коріння дерев. У мені застигли джерела. Я замерзла, замерзла земля…
Та під руками Ярого, під його губами я починаю танути. Мої щоки відігріваються. Мої губи теплішають. Я відчуваю кожну волосинку на своїй шкірі, кожну зморшку, кожну клітинку, кожну травинку, кожен струмок. Починає танути сніг на волоссі. Я відчуваю, як біжать потилицею, шиєю прохолодні струмені. Як біжать ручаї сонячними схилами, осідають кучугури, болісно набрякають краплини на кінцях бурульок. У мені, в самих надрах, зароджується вогонь, збирається клубком, напружується… напружується…
І рветься назовні.
Усе, що було кригою, відігрівається й закипає. Все, що було снігом, перетворюється на пару. Я гаряча, гаряча земля, і плодюча, і щедра, і запліднена громом, який звучить у моїх вухах. Ярий кричить, і я кричу на весь світ. На груди мені навалюється теплий, солодкий тягар, а в спину ніжно впинаються, як носи вовченят, чиїсь слабкі пальці.
Вітер пахне теплом та вільгістю.
Коли ми підводимось і Ярий піднімає шкури з землі, снігу під нами нема. Там, де ми лежали, — широка чорна таловина. І на ній випростовуються один по одному тонкі зелено-білі проліски.
І настає весна.
Потоки переповнюються водою й котять у долину каміння. У горах стає небезпечно ходити: раз у раз сходять лавини, великі й малі. На сонячних схилах ростуть таловини, вкриваються, як пухом, першою зеленою травою. Худоба в загонах хвилюється, бекає, мукає, реве — хоче на волю.
Небо змінюється щохвилини. Гори то вкриваються тінню від хмар, що над ними пролітають, то знову виступають під сонце. З них пелюстками сповзає сніг — величезними сірими пелюстками. Гілки ялин опускаються майже до землі, скидають сніговий тягар і випростовуються, розсипаючи бризки.
Підлітки й діти ходять лісами, гримлять у барабани і розкручують над головами калатала — будять. Там, де вони пройшли, осідає сніг і бубнявіють бруньки.
Молоді чоловіки заводять на полонині Аркана, і Ярий з ними.
У центрі складають хмиз. Стають у коло, кладуть одне одному на плечі руки з топірцями. Починають рухатися — спершу повільно, а потім усе швидше, так, що вітер здіймається. Вся їхня сила, вся невитрачена енергія, що накопичилася за зиму, розмотується зі страшною швидкістю, як трос котушки, але залишається у колі — у замкненому просторі. Коло — символ Сонця. Коли мені здається, що танцюристи зараз збожеволіють або впадуть, хмиз у центрі кола злітає, ніби підхоплений смерчем, і спалахує.
Палає багаття. Коло розпадається, але танцюристи не падають знесилені: навпаки, енергія з них так і порскає. Розібравшись парами, вони кидаються одне на одного з топірцями — без люті, але серйозно. Криця налітає на крицю, викрешуючи іскри.
Б’ються до першої крові. Ярий виходить переможцем з усіх сутичок. Повертається до мене, розпалений, без тіні втоми. Мені здається, що я бачу сині блискавки, які пробігають у його волоссі, ніби тріскотливі змійки.
Ми з ним ідемо до лісу. І довго, довго, безкінечно триває наша весна.
Ліс навкруги божеволіє. Танцюють, обійнявшись, ведмеді. Танцюють дятли. Люблять одна одну вивірки. Весь ліс знемагає, сміється різними голосами. Опівдні бджола обіймається з первоцвітом. Опівночі над головою лопотять крила: не розібрати у темряві, хто й кого там любить, але що любить міцно й ніжно, чути по голосах. І я знемагаю і сміюсь не знати чого, і не розумію, що зі мною. Я ніколи не була такою. Ніколи в житті я не була така…