![Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/2/2/0/dika-energiya-lana-dikaya-energiya-lana-uk-download.jpg)
Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 966-8317-83-1
- Переводчик: Іван Андрусяк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Дика енергія. Лана [Дикая энергия. Лана - uk]». Краткое содержание книги:
Завод велетенський.
Гори навкруги вкриті молодим лісом. У тому катаклізмі, про який розповідав Головач, старий ліс вигорів дощенту. На його пожарищі виріс новий — рудуватий. Іржавий.
Підмурівок Заводу залитий бетоном — щільна сіра шуба. Могильник. Саркофаг. Над бетонним валом недоладно стирчать покручені чорні шпилі і ще якісь конструкції. Туман заважає роздивитися їх детально. І туди, в цю моторошну імлу, тягнеться ниточка канатної дороги.
Я заплющую очі. Де зараз Григорій? Що сталося з хлопцями й дівчатами, які ділили зі мною вагон? Що буде з нами всіма?
Якщо довго роздивлятися Завод, людина втрачає волю. Добре, що я вчасно це розумію. Зісковзую з пагорба. Безгучно пірнаю в хащі.
— Бачила? — запитує Головань.
Важко опускаю голову.
— Тобі не сподобалось. — Головань посміхається. — Страшно.
— Страшно, — згоджуюсь я. — Скажи…
— Що?
— Невже є сила, здатна це… це… зруйнувати? Здолати?
— Є. — Зуби Голованя блищать при світлі весняного дня, білі вовчі зуби. — Це та сила, що зруйнувала його першого разу. Сила землі й води, повітря, небесного вогню. Це стихії, Лано.
Я кілька хвилин обмірковую його слова.
— Завод зруйнує той, хто примусить стихії слугувати собі?
Він сміється, піднімаючи верхню губу.
— Ти це можеш? — запитую я з надією.
— Я? — дивується Головань. — Хіба це я закликав весну? Розтопив кригу на верхів’ях? Пригнав теплий вітер? Хіба я це зробив?
Я мовчу.
— У Заводу майже немає вразливих місць, — каже Головань, ніби розмірковуючи вголос. — Але якщо одночасно вдарити чотирма блискавками… по вцілілих чотирьох шпилях… то п’ята блискавка може пробити осердя і замкнути ланцюг. Тоді на якийсь час накриється основний охоронний контур. Увімкнеться додатковий… Але він нестабільний. І якщо в цей момент підірвати комунікації… зламати підпори буревієм, рознести смерчем… залити згори водою… зливою… тоді в нього можна буде увійти, Лано, і встромити лезо у Серце Заводу. Щось мені підказує, що воно м’яке, його можна прохромити.
— Звідки ти знаєш? Ти був на Заводі?
Він хитає головою.
— Звідти ніхто не повертається. Не повертався досі.
Усю ніч мені сняться жахіття. А вранці налітає буревій.
Неможливо вийти з дому. Вітер гне дерева до самої землі… Наполохано кидається у хлівах худоба: в деяких місцях вітром зриває дахи. Чоловіки й жінки поспішають зміцнити покрівлі — під зливою. А мені лячно. Відчуваю наближення великого лиха. Ще не знаю, якого, але при самій лише думці про нього волосся стає сторчма.
До полудня вітер трохи вщухає. Я виходжу, накинувши на голову рогожу, суну до головного селищного майдану, де висить лунка труба з калаталом усередині.
Я б’ю на сполох — уперше відтоді, як стала Цар-матір’ю. Звук понурий і страшний. По всьому селищу відчиняються двері. Кричать немовлята, плачуть діти. Люди сходяться, збігаються, дивляться з острахом. Дощ б’є по їхніх обличчях, плечах, по абияк прикритих маківках.
— Він іде, — кажу я хрипко. — Він уже близько.
Чути тільки дощ. Навіть малі діти не плачуть.
Заніміли від жаху.
— Ми вийдемо на нього, — кажу я неслухняним язиком. — Усі! Всі!
Із юрби вискакує Ярий. Хапає мене за руку. Від його доторку я ніби прокидаюсь: рветься завіса жахіття. Я розумію, що не все втрачено. Ми вийдемо на нього… і, можливо, подолаємо.
На вершечку гори ми зупиняємось. Я йду перша, тому ніхто не бачить мого обличчя… І добре. Бо в цю мить я вперше бачу його.
Це колосальний чорний смерч. Його єдина нога повзе по землі, захоплюючи дерева й каміння, видираючи з корінням столітні сосни. Його тіло пружне, темне, як згорнута у джгут просмолена тканина. А голова його впирається у небо. У хмарах, що вінчають цю голову, б’є і б’є колінчаста блискавка.
Неквапно — і все ж дуже швидко — смерч іде на нас. До селища.
Ніхто нічого не каже. Слова не потрібні. Я відчуваю у правій руці долоню Ярого. В ланцюг стають чоловіки й найсильніші жінки всього селища. У цю хвилину я бачу майбутнє так виразно, як ніколи раніше.
Можливо, хтось із нас помилиться. Або смерч виявиться сильнішим. Тоді — я бачу — нас одного за одним підхопить вітром і втягне в його пружне чорне тіло. Не має значення, відпустимо ми руки чи ні. Нас підніме на страхітливу височінь і жбурне додолу, ламаючи хребти, змушуючи зламані ребра ножами прохромлювати груди.