Країна Моксель, або Московія. Книга 3
- Автор: Билинский Владимир
- Серия: Країна Моксель #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Країна Моксель, або Московія. Книга 3». Краткое содержание книги:
Читач дізнається, чому в офіційній радянській історіографії замовчувалася правда про московитів і Московське князівство.
Книжку можна рекомендувати студентам і викладачам вузів як навчальний посібник.
А в виносці міститься ще одне повідомлення: «Там само, на с. 345: «Короб 101. А в ньому грамоти шертні Кримські… белерменським письмом, а також грамоти Салтанові, перекладу їх нема”» [33, с. 35].
Фактично всі ханські ярлики в ХІІІ–ХV століттях писалися тюркським (уйгурським) письмом. І соромно за відверту брехню князя М. А. Оболенського, бо він брехав не задумуючись, а можливо, з метою щось приховати. Адже цілком очевидно, якщо ханські ярлики в Золотій Орді упродовж сотень років писалися уйгурською мовою, то ті люди, яким вони призначалися, дуже добре розуміли текст: і ростово–суздальські князі, і тисячі чиновників тієї землі — як московити, так і татари. В XVI столітті у Московії теж знайшлися люди, які переклали «ханські ярлики московським митрополитам». А у XVIII столітті вже існували університет і Академія наук, де тюркологів знайшовся б не один десяток. І сам князь М. А. Оболенський був одним із кращих знавців тюркських мов, зокрема уйгурської. Та й посада, яку князь довгі роки займав, зобов’язувала його зберегти для нащадків старовинні державні раритети: ханські ярлики та грамоти.
Ось декілька слів про князя:
«Оболенський Михайло Андрійович (1805–1873), князь, історик–архівіст. У 1840–1873рр. — директор Московського) архіву Мін(істерст)ва закорд(онних) справ. Зібрав багато писемних та речових джерел з історії Росії…» [18, том 18, с. 206].
Ми вже мали справу з членом катерининської «Комісії» М. М. Бантиш–Каменським, який завідував Московським архівом протягом 1783–1814 років і, до речі, прийняв управління з рук знаменитого Г. Ф. Міллера. Згодом завідування архівом перейшло до іншого члена катерининської «Комісії» — О. Ф. Малиновського, а вже від нього — до князя М. А. Оболенського. Московський архів завжди перебував в особливо надійних руках. Якщо Бантиш–Каменський свого часу писав про стоси «дорогоцінних старовинних актів Києво–Печерської лаври», оригінали яких ніколи не були надруковані в імперії, то його наступник звертав увагу на документи «від Батия та від інших царів (Золотої Орди. — В. Б.)», начебто не перекладених.
Здичавіла Московія! Зовсім забула свою державну мову!
До речі, зауважте: «Акти археологічної експедиції» — це «Акти, зібрані в бібліотеках та архівах Російської імперії,… серія документів з історії Росії, вид(аних) Археологічною комісією (т. 1–4, СПБ, 1836–38)» [18, том 1, с. 361].
Саме в ті роки князь М. А. Оболенський і казанський професор Мірза Мухаммед Алі Казем–Бек (1802–1870) перекладали знамениті ярлики золотоординських ханів Тохтамиша і Тимур–Кутлука. Але, як виявилося, і ці вчені мужі не були допущені до перекладу документів «від Батия та інших царів» і до «грамот шертних Кримських».
Найважливіші документи Золотої Орди, відібрані у різних народів під час «зачистки» російського історичного простору, як і київські старовинні літописні шедеври, були недоступні навіть для дуже довірених людей.
У кожного, хто має здоровий глузд, повинно з'явитися цілком резонне запитання: що ж приховується за цією великою московською неприродною «грою в хованки» з минулим?
Пропоную поглянути в очі історичній правді.
2
Підкоривши в 1236–1237 роках Волзьку Булгарію, хан Батий з частиною свого війська (близько тридцяти тисяч) не покочував на південь. У Булгарії він зіткнувся з таким явищем, як заготівля сіна для худоби на зиму. І тому в літню пору 1237 року підкорені ним булгари заготували достатню кількість сіна для тридцятитисячного ханового корпусу.
У той час як головні військові сили разом з худобою (а це мільйонні табуни) відкочували на південь, тридцяти- тисячний корпус під командуванням Батия з півночі сучасної Саратовської області повернув на захід і за два місяці пересування дістався до місць на лінії сучасних Липецька — Тамбова. Як бачите, хан не поспішав, жодні народи йому не загрожували, а трохи далі на південний схід, з лівого та правого берегів Волги, перебували його головні сили.
Тут, на річці Воронеж, хан Батий та його люди вперше зустрілися з князями так званих рязанської та ростово–суздальських земель. І не просто зустрілися: на річці Воронеж прибульці звеліли князям підкоритися, увійти до складу єдиної держави і платити щорічну десятину. Цілком зрозуміло, що не всі князі погодилися на ці принизливі умови.