Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

Пропозицію було одразу прийнято й обрано комітет. Крім голови та Болдвіна, до нього увійшли схожий на хижого птаха секретар Гарравей, молодий убивця Тигр Кормак, скарбник Картер і два брати Віллебі — відчайдухи, яких ніщо не могло зупинити.

Звичайна вечірка ложі сьогодні була коротка і невесела: брати відчули, як над їхніми головами збираються хмари, і для багатьох із них то були перші хмари на небі, що вже давно було таким ясним. Той страх, який вони навіювали іншим, зараз навис над їхнім звичним життям, і думка про відплату, що раніше видавалася неймовірною, тепер просто вразила їх. Вони швидко порозходились, залишивши своїх проводирів на раді.

— Ну, Мак-Мердо! — наказав Мак-Ґінті, коли вони залишилися самі.

Семеро братів заціпеніли на своїх стільцях.

— Я вже казав, що знаю Берді Едвардса, — пояснив Мак-Мердо. — Не треба говорити, що він живе під прибраним ім’ям. Він не з боягузів і недурний чоловік. Видає себе за Стіва Вільсона й мешкає в Гобсонс-Петчі.

— Звідки ви це знаєте?

— Я навіть розмовляв з ним. Тоді я ще не знав, що він за один, і навіть не згадав би про нього, якби не цей лист; але тепер я певен, що то був він. Я зустрівся з ним у вагоні, коли виїздив у середу. Він сказав, що працює в газеті. Тоді я йому повірив. Він признався, що хоче довідатись усе про Чистіїв та їхні «злочини» — він називав це саме так, — щоб написати про них до нью-йоркської газети. Розпитував мене про те про се, але я нічого не сказав. «Я заплачу вам, добре заплачу, — умовляв мене він, — якщо ваша розповідь задовольнить мого редактора». Я погодився, і він дав мені папірець у двадцять доларів. «Дам вам у десять разів більше, — пообіцяв він, — коли ви розповісте мені все, що треба».

— І що ж ви розповіли йому?

— Та всілякі дурниці.

— Звідки ж ви знаєте, що то не газетяр?

— Зараз поясню вам. Він вийшов у Гобсонс-Петчі, я теж. Потім я пішов на телеграф — він саме виходив звідти. Там у мене є знайомий телеграфіст. «Подивись-но, — каже він мені, — за таке треба брати подвійну платню». — «Авжеж», — відповів я. А він мені й показує бланк із такими карлючками, ніби то китайська грамота. «Щодня таке посилає», — каже телеграфіст. «Авжеж, — відповідаю, — він газетяр і боїться, щоб хтось не перехопив його новин». Правду кажучи, я тоді й сам так думав, як цей телеграфіст, але зараз думаю по-іншому.