Гра в паралельне читання

Мало-помалу реальний образ справжнього Руслана почав стиратися з пам’яті, витіснений образом Руслана-Віталія. Але ж той, перший, все одно б подорослішав і став із роками таким самим, хоча направду зупинився на тридцяти. І сьогодні Жанна вже була старша за нього.

Мама і навіть брат Володька сварили її час від часу, що зв’язалася з одруженим, законсервувала своє життя. Дорікали, що розвалювати чиюсь родину – свинство, а не розвалювати, то так і просидиш найкращі роки, паралізовано чекаючи на крихти з чужого столу. Вони жодного разу не бачили Віталія, спершу і не здогадувалися, але якось під маминим напором із приводу того, що життя триває, треба якось його влаштовувати, адже Руслана не повернути, Жанна зопалу й видала, що вже має стосунки з чоловіком, які її задовольняють.

Після перенесеної на очах рідних важкої депресії Жанна й направду наче почала оживати, але такої комбінації від неї не чекав ніхто. Мама, з одного боку, раділа, що донька вилюднює, а з другого, історія з «тим жонатим» затяглася. Жанна не шукала нічого іншого і незрозуміло чому трималася за те, що мала. Тож і почала мама бурчати, а Володька навіть намагався її знайомити з якимись, на його погляд, нормальними мужиками. Але все залишалося на своїх місцях.

Невдовзі після зустрічі однокласників Жанна орендувала квартиру, не бажаючи більше тіснитися в одному помешканні разом із мамою, Володькою і його дівчиною та передбачаючи розвиток стосунків із Віталієм. У новому житлі вона вже не розвішувала по стінах і не розставляла всюди фотокарток Руслана. Залишила їх у матері, а його самого – в глибині душі, там, куди Віталій не міг та й не прагнув зазирнути.

Минуло понад півтора роки. Майже два. Вона відганяла від себе думки, що так навряд чи триватиме вічно. Як і не планувала втручатися в чужу родину. Віталій її влаштовував саме в такій ролі, яку вона йому відвела на самому початку, зрозумівши у перші тижні знайомства, що він – не Руслан і ніколи ним не буде. Надто різними вони були в усьому, крім фізичного втілення. І лежачи з ним у ліжку в темній кімнаті, Жанна з перших днів просила Віталія не вмикати навіть нічника і ніколи нічого не говорити під час їхньої близькості, хоча чоловіки і так не дуже схильні до розмов у такі хвилини. Ось тоді – губами, руками, усім своїм тілом – вона переживала хвилини єднання з коханим, який так і не став її чоловіком, не став батьком їхньої дитинки, бо якісь безжалісні сили поставили хрест на всіх планах. І тримаючи біля себе Віталія, Жанна ніби дурила тих, хто зіграв із нею такий злий жарт, уривала собі з потойбіччя крихти щастя, яке їй не судилося. Руслан більше не марився.