Серед дикунів Нової Гвінеї

Марагум-мана — це велике селище, з яким мої сусіди вже давно ворогували. Я пригадав, що в Горенду вже кілька тижнів коло хатин лежала завжди напоготові купа стріл та списів, бо жителі сподівалися нападу з боку верховинців. У Гумбу панувало загальне сум'яття, що мимоволі вплинуло й на мене. Чоловіки голосно й дуже гаряче розмовляли, інші готували зброю, жінки, діти й собаки кричали та вили. Я пішов швидким кроком додому, лаючи в думках тривогу та дурних людей, що заважають мені спокійно жити. Кілька слів про подію, які я сказав Улсонові, нагнали на нього великого страху. Він попросив приготувати шлюпку на випадок, якщо «Марагум-мана тамо» виявляться дуже численними, і сказав, що, коли нам не пощастить відстояти хатину, ми можемо переїхати до Білі-Білі. Щоб заспокоїти його, я погодився, але сказав, що переносити щось у шлюпку ще дуже рано — перший-бо постріл так спантеличить тубільців, що навряд чи вони наважаться випробувати на собі дію нашого шроту. Проте я набив мої рушниці й надумав почекати приходу тубільців, спокійно витягнувшись на ліжку. Незабаром я заснув, дуже добре знаючи, що вельми збентежений Улсон не проспить приходу гостей. Знаю, що заснув дуже міцно й спав добре. Мене збудили крики й гамір у лісі. Тут я почув дуже змінений голос Улсона:

— Ось вони. Хай пан тепер наказує, я робитиму все, що він скаже, а то я не буду знати, що робити, — сказав він своєю ламаною шведсько-німецькою мовою. Я наказав йому завалити ящиками двері, а самому лишатися в домі й заряджати рушниці та револьвери, які я передаватиму йому в міру потреби, і постаратися, щоб руки йому не тремтіли так.

Поки ми споряджали все на стан облоги, крики й гамір у лісі наближалися. Я вийшов на веранду, поклавши перед собою два револьвери й рушницю-револьвер. Двостволку, набиту дрібним шротом, я тримав у руках. Між деревами за струмком показалися голови. Але що це? Замість списів і стріл я бачу в руках тубільців кокоси й банани. Це не можуть бути лихі люди з Марагума. Справді, це жителі Бонгу, які прийшли сказати мені, щоб я не турбувався за Марагум-тамо, й розповіли мені причину тривоги.

Сьогодні ранком жінки з Бонгу, вийшовши на роботу далеко в поле, помітили на пагорках кількох незнайомих озброєних людей; їм здалося, що ці люди намагаються оточити їх, а деяким жінкам привиділося, ніби озброєні люди йдуть у їхній бік. Кричачи, вони кинулися бігти; ті, що були попереду, почувши за собою кроки, подумали, що за ними женуться, почали ще дужче кричати й подалися до плантації, де працювало кілька чоловіків. Чоловіки, побачивши незабаром, що все це була облудна тривога, почали бити своїх жінок, щоб змусити їх замовкнути, але досягли тим протилежного. Жінки й доньки здійняли такий гвалт, що люди з Гумбу, які проходили здалека, не сумнівалися більше, що люди Марагум-мана б'ють і вбивають жителів Горенду. Потім вони кинулися бігти до Гумбу, де й розповіли про напад на Горенду, смерть Бонема тощо, як це я вже чув. Вони додали, що люди, яких бачили жінки Бонгу, могли бути справді жителями Марагум-мана, і тому вони все ж таки побоюються наскоку.

Моїм сусідам дуже сподобалося, що я приготувався зустріти як слід ворога, й просили мого дозволу прислати своїх жінок під мою охорону, коли вони будуть сподіватися нападу верховинців. Я подумав, що це є слушна нагода познайомити моїх сусідів з вогнепальною зброєю. Досі я цього не робив, не бажаючи ще більше розпалювати підозрілість та недовір'я тубільців; але тепер я міг їм показати, що справді можу оборонити себе й тих, кого візьму під свою охорону. Я наказав Улсонові принести рушницю й вистрілив. Тубільці схопилися за вуха, приголомшені пострілом, кинулись були тікати, але спинилися, просячи сховати рушницю мерщій у дім і стріляти тільки тоді, коли прийдуть «Марагум-тамо». Рушниці тубільці називали сьогодні «табу» через те, що, здається, з першого дня мого перебування тут усе недозволене, все, до чого я не бажав, щоб тубільці доторкалися, я називав «табу», вживаючи полінезійського слова, яке отак поширилось і тут.