Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
— Зупиняй! — загорлав він.— Зупиняй!
Угорець різко загальмував, гойдалку кілька разів ритмічно смикнуло, і вона зупинилася. Грек, розуміючи, який у нього кумедний і жалюгідний вигляд, обережно зліз додолу, зайшов за поміст і сплюнув. Нудота минулась, але гидкий присмак у роті лишався. Грекові паморочилось у голові, він сів на сходинку й заплющився, ритм гойдання ще був у очах, він відчував, як тіпаються очні яблука, і знову рот наповнився слиною. Дрож в очах завмирав повільно. Грек підвівся й підняв кашкет із землі. Угорець стояв поряд і байдуже дивився на нього, потім вийшла його дружина, і Грек здивувався, що вона така маленька. Мініатюрна, чорнява як галка, з висхлим обличчям. Вона тримала в руці кухлик. Білявий узяв того кухлика й подав Грекові.
— Випийте,— сказав байдуже.
Грек похитав головою.
— Випийте, вам полегшає.
Грек узяв кухлика; питво було гіркуще, але йому справді полегшало. Чоловік і жінка дивились на нього і всміхались — машинально, за звичкою, а не тому, що вподобали його чи співчували йому. Він підвівся.
— Дуже дякую,— сказав, почав шукати в кишені гроші, не знайшов нічого, крім тієї жахливої великої купюри, й безпорадно знизав плечима. Відчув, що червоніє.
— Дарма,— сказав угорець,— дарма.
— Хайль Гітлер,— попрощався Грек. Угорець тільки кивнув.
Грек більше не озирався. Він знову спітнів. Піт неначе кипів у його порах і виступав з них. Навпроти, через базарний майдан, була пивничка. Йому захотілось умитися.
Повітря в пивниці було затхле, але й прохолодне. Людей майже не було. Грек помітив, що чоловік за стойкою спочатку глянув на його ордени. Погляд був холодний — не ворожий, але холодний. У кутку ліворуч сиділа якась парочка, перед ними на столі брудні тарілки, карафка з вином і пляшка пива. Грек сів праворуч у кутку, так, щоб з вікна бачити вулицю. Йому вже стало легше. На годиннику ще тільки перша, а в нього звільнення до шостої. Буфетник вийшов із-за прилавка й повільно підійшов до нього. Грек замислився, що ж йому випити. Власне, йому нічого не хотілось. Тільки вмитися. Він не полюбляв спиртного,— й не йшло воно йому на душу. Недарма мати остерігала його проти цього, як і проти гойдалки. А буфетник, що зупинився перед ним, знов спершу глянув на лівий бік грудей.
— Добридень. Чого бажаєте?
— Кави,— сказав Грек.— Кава є?
Буфетник кивнув головою. Цей кивок сказав усе: що й ордени на мундирі Грека, і слово «кави» промовляють самі за себе.
— І чарку горілки,— додав Грек. Але, здається, надто пізно.
— Якої? — спитав буфетник.
— Абрикосової.
Буфетник пішов. Він був огрядний. Штани на заду в нього напнулися пухирем, узутий він був у капці. «Типово австрійське нехлюйство»,— подумав Грек і глянув на парочку навпроти. Рої мух сиділи на брудних тарілках із недоїдками — кісточками з котлет, купками гарніру та несвіжим салатом у череп'яних мисочках. «Гидота»,— подумав Грек.
Увійшов якийсь солдат, несміливо роззирнувся, відсалютував Грекові й рушив до стойки. В нього не було жодного ордена. І все ж у погляді буфетника світилася доброзичливість, що розсердила Грека. «Може, від мене, як офіцера, сподіваються, щоб я мав більше орденів — гарних, золотих, срібних,— оці угорські недотепи. Може, у мене такий вигляд, що мені б годилось мати ордени: я високий, стрункий, білявий. От чорт,— подумав він,— та й халепа ж». І подививсь у вікно.
Жінка з абрикосами майже склалась, і раптом Грек збагнув, чого йому справді хочеться: фруктів. Так, це йому допоможе. Мати колись завжди давала йому багато фруктів, коли вони були ще дешеві, і він залюбки їв їх. Тут фрукти дешеві, гроші в нього є, треба їсти більше фруктів. Він подумав про гроші, і думки його наче спіткнулись. Піт знову зросив усе його тіло. Нічого не станеться, а як і станеться — відмагатись, категорично відмагатись. Ніхто не повірить якомусь смердючому євреєві, коли той скаже, що він, Грек, продав йому свої штани. Ніхто не повірить, коли Грек заперечуватиме, і навіть коли встановлять, що то його штани, можна буде казати, що їх у нього вкрали абощо. Але ніхто й не клопотатиметься стільки. А з другого боку — чого саме він мав попастися? До речі, ця історія враз розкрила йому очі: всі щось продають, чорт би їх узяв. Усі. Тепер він знав, де дівається пальне, якого бракує танкам, де пропало зимове обмундирування — а він же таки продав свої власні штани, пошиті за власні гроші у кравця Грунка, у Грунка в місті Кельшде.
Звідки ж беруться всі ці пенге? Ніхто не зміг би на саму платню витівати таке, як отой нахабний лейтенантик, що в їхній палаті: після обіду їсть тістечка з кремом, увечері п'є справжнє віскі, ходить до жінок і курить не абиякі сигарети, а тільки один певний сорт, що тепер став дуже дорогий.
«Сто чортів,— думав він,— який же я був дурень! Завжди порядний і чесний, а інші тим часом розкошували. Сто чортів!»
Буфетник приніс каву й горілку.
— Щось попоїсти?— спитав.
— Дякую,— відповів Грек.
Кава пахла якось дивно. Грек покуштував: неміцна, якийсь сурогат, але досить смачна. Горілка була міцна, пекуча, він пив її з насолодою, повільно, ковточками. От воно як: алкоголь для нього як ліки, ось у чім річ.
Оранжевої купки абрикосів на ринку вже не було. Грек схопився й побіг до дверей.
— Я на хвилинку!— гукнув він буфетникові.
Жінка поволеньки їхала на візку через майдан, доїхала до гойдалки й пустила коня спокійною риссю. Грек зупинив жінку, коли вона повертала у вулицю. Вона потягла за повід. Грек подивився їй в обличчя: дебела літня жінка, приємні риси, обличчя смагляве, туге. Грек підійшов до візка.
— Абрикосів,— сказав він,— продайте, будь ласка, абрикосів.
Вона подивилась на нього з усмішкою. Але усмішка була якась холодна. Тоді зиркнула на свої кошики й спитала:
— Сумка є?
Грек похитав головою. Голос у жінки був теплий і густий. Він дивився, як вона обертається, перелазить з передка у візок; литки в неї були на диво тугі. Це впало йому в очі. У Грека аж рот набіг слиною, коли він побачив абрикоси: вони були просто розкішні. Він згадав рідний дім. «Абрикоси! — подумав.— Якби моїй матусі оці абрикоси! А тут їх везуть з базару назад... І огірки». Він узяв з кошика одну абрикосину й надкусив: терпкувата, солодка, трохи надміру м'яка й тепла, але смачна.
— Чудово,— сказав він.
Жінка знов усміхнулась до нього. З уривків паперу вправно зробила кульок і обережно наклала туди абрикосів. Погляд у неї був якийсь дивний.
— Досить? — спитала вона.
Грек кивнув головою. Вона зібрала докупи краї паперу, закрутила їх і подала Грекові пакунок. Він вийняв з кишені свою купюру.
— Візьміть.
Очі в неї зробилися круглі, вона сказала: «Ого!» — і похитала головою. Але гроші взяла і на мить притримала його за руку, обхопивши зап'ясток, хоч це було й не потрібно,— там, де пульс, на одну лиш мить; узяла гроші, затиснула в губах і почала діставати з-під спідниці гаманця.
— Ні! — неголосно гукнув Грек.— Ні, ні, сховайте гроші! — І боязко озирнувся. Ця велика червона банкнота була надто помітна. Вулиця людна, навіть трамвай проїхав.— Сховайте! — гукнув він.— Сховайте!
І вихопив папірця з її губів. Вона закусила губу — хто зна, з серця чи зі сміху.
Він сердито вхопив ще одну абрикосу, вгородив у неї зуби й став чекати. Піт виступив на лобі рясними краплями. Йому важко було тримати абрикоси в паперовому пакунку. Йому здавалося, що жінка навмисне зволікає,— він уже думав, чи не піти йому, але ж вона тоді зчинить несамовитий гвалт і збіжаться люди. Угорці — союзники, а не вороги. Він зітхнув і чекав далі. З пивниці вийшов солдат — не той, котрий щойно зайшов, а якийсь інший. У цього на грудях були ордени — аж три, та ще й нашивка на рукаві. Солдат відсалютував Грекові, і Грек кивнув йому. Знову проїхав трамвай — тепер іншим боком площі. Їх минали люди, дуже багато людей, а позаду, за отим дірявим дощаним парканом, тихо заграла шарманка біля гойдалки. Жінка розправляла купюру за купюрою, поки, як видно, вибрала їх із гаманця всі. Далі пішли монети. Вона терпляче складала їх купками на передку візка. Потім обережно взяла з його руки банкноту й простягла йому спершу папірці, потім монетки.