Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89
- Автор: Боплан Левассер Де, Кузнецов Олександр
- Серия: Пригоди. Подорожі. Фантастика #89
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-7720-0243-0
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89». Краткое содержание книги:
— Але ж, Прометею, Фаетон, п’ята планета, був, як я розумію, далеко від Сонця, на місці нинішнього поясу астероїдів. Звідки взялося там життя, та ще й багате, як ти кажеш?
— Життя на Фаетоні залежало не тільки й не стільки від Сонця, як від внутрішнього жару планета, випромінювання її ядра. Вони вважали, що їм легко буде активізувати й без того активну планету. Отже, це друга причина.
— І вдалося активізувати?
— Вдалося. За якусь тисячу років вони підвищили рівень радіації до оптимального. Другу тисячу — намагалися зупинити її подальше наростання. А потім Фаетон почав розвалюватися на шматки. Боги ледве встигли врятуватись на своїх кораблях. У них не було іншого вибору, крім шляху на Землю, і вони повернулися під супровід вогню, громів і завивання космічних смерчів…
За той час, який вони провели там, на небі, Зевс, проявивши непересічний розум, волю, енергію, став для них не вождем — володарем абсолютним, необмеженим, незаперечним. Боги говорили з нами спокійно і рішуче:
— Ми маємо намір здійснити на Землі те, що не вдалося там, на Фаетоні. Врахуємо всі помилки, тепер мусить бути успіх. Від вас вимагаємо лише одне — не заважати. Інакше — війна.
— Що таке “війна”?
Це було якесь нове, незнайоме нам поняття.
— Війна означає, що ми, боги, все одно доб’ємося поставленої мети. Незважаючи ні на що. Навіть… переступивши через вас.
Ну що ж, їм довелося таки потрудитись, щоб переступити через пас. Ніколи б вони не здолали титанів, але, розпочавши війну, вони придумали й зброю. Викували її ще там, на Фаетоні. Перуни, що метали блискавку… Авжеж. Та все одно, нас здолати вони не могли. В руках титана уламок скелі чи вирване дерево — теж зброя! Міцнішими за алмаз були наші серця, сповнені правди.
Багато століть тривала війна Атлантиди. Ми тіснили їх. І тоді… Блискавки, що наскрізь пропалюють тіло — страшна річ. Але була й страшніша зброя — підлість.
Невидиме, нечутне проміння, яке руйнує спадковий апарат клітин організму. Та сама біологічна пластичність, але стихійна, виведена з-під контролю розуму. Титани стали перетворюватися на потвор. Гідра, Єхидна, Ладон, Медуза, відомі тобі з міфів, — титани, котрі зазнали на собі дію цієї зброї. Ось, зараз, у твоїй уяві з’являються образи цих бідолашних…
Скам’яніле від горя прекрасне жіноче обличчя. Замість волосся його облямовували живі змії, але страшним було навіть не це. Страшними були її очі, в них пломеніли відчай, горе, гнів і щось таке, чого не варто бачити людині. Я не міг витримати того моторошного погляду і квапливо опустив голову.
— У потворних тілах формувалася потворна психіка, — вів далі Прометей, — та одне лишалося незмінним — ненависть до богів. І ті не могли нас здолати. Тоді вони, піднявшись у небо, кинули на Атлантиду бронзові кулі, що вибухали ліловим вогнем неймовірної руйнівної сили. Це вже була війна з усією планетою. Кипіли річки, випарувались озера, руйнувалися гори, текло розплавлене каміння. Почала тріскатись і ламатися сама земля, і, нарешті, в гуркоті й полум’ї Атлантида занурилася в океан. Гігантські хвилі ринули на всі материки й пройшли їх з кінця в кінець, несучи міріади жертв. Почав танути арктичний крижаний щит. Тонули острови, здималися гори. Земля змінювала своє обличчя. З жовтогарячого, мов разпечений мідний лист, палаючого неба вогненним дощем сипались уламки Фаетона…
— Фаетона? Але ж він вибухнув набагато раніше?
— Планета не може вибухнути миттєво. Оскаженілий атом рвав її на частини, і в небі Землі Фаетон стояв зловісною зіркою, помітною і вдень і вночі… Час Зірки… Страшний час прийшов у наш світ, і знаком часу цього була гірка зоря, яка горіла в небі…
— Хіба зоря може бути гіркою? Яскравою або тьмяною, великою або малою, жовтою… білою… блакитною… червоною… але гіркою?
— Ще й як може… — зітхнув гірко.
Вцілілі боги укріпилися біля свого космодрому на Олімпі, вцілілі титані розсіялися по всьому світу. Війна скінчилася.
— Перемогою богів?
— Хіба у війнах бувають перемоги? А втім, тобі видніше. Мабуть, в історії людей бували війни? А в історії титанів вона була одна, і в ній не було переможців.
— Але чому боги відмовилися від свого плану “розігріти” Землю?
— А її треба було починати “розігрівати”.з Атлантиди, якої нема. Лишився невеликий острів, який втратив усі ті властивості. Люди заселили його. Та й крім того… Все це вже не мало сенсу. Зброя, яка порушувала спадковий апарат клітин, обернулася й проти богів. Так буває. У них більше не народжуються діти, як і не народжуються діти у титанів, хоча ті титани і боги, що вижили, — житимуть довго. Та що це міняє? Історія наша закінчилась.
— І нічим не можна зарадити?
— Нічим. Правда, Зевс упертий. Богам вдалося подолати міжвидовий бар’єр — від змішаних шлюбів з людьми, тими самими, котрих вони хотіли стерти з лиця планети, іноді народжуються діти. Щось вони успадковують від богів, а отже, й від титанів. Нехай хоч так.
— А чим завинив ти, Прометею? За що покараний Зевсом?
— Приводом стало те, що я встиг попередити людей про потоп. Небагатьох. Ось тут, тут і тут, — він показав на Балкани, східне узбережжя Середземного моря, район Межиріччя. — Мотнув головою. — Привід, не причина.
Останній сенс життя, який ще лишився в небожителя — бути володарем людей, грізним, непередбачуваним. А попередження про катастрофу, яка була зумовлена природними причинами, а не гнівом богів… Я не хотів помщатися чи заважати Зевсові, просто вважав, що людям не потрібні володарі. Я вчив людей, що боги не всемогутні, що вони смертні, вчив покладатися тільки на себе. У складну і страшну мить історії людей я прагнув підтримати їх, не дати, щоб вони стали іграшками в руках богів…
— Ми не стали іграшками, Прометею, — сказав я. — Не стали, хоча життя наше було нелегким. Та чому було? Воно й зараз… Але іграшками ніколи не будемо.
— Хочу вірити, — озвався. він. — Не знаю тільки, чи правда те, що ти говориш, чи просто… втішаєш мене.
— Правда, Прометею, — переконував я його. — Люди ще допоможуть тобі, я знаю.
— Та де там, — безнадійно мовив він. — Краще б про себе потурбувались. Л проти волі богів… Звичайно, твої предки добрі й мужні, але слабкі, надто слабкі в порівнянні з богами.
Я мовчав.
Спливали роки. Прометей більше не озивався. Іноді він тижнями не відкривав очей, стомлено відкинувши голову, відмовляючись від їжі й питва… Мабуть, користуючись своєю абсолютною пам’яттю, бродив стежками своєї юності по Атлантиці, якої вже не було.
Нарешті він глянув мені в очі прямо й гостро:
— Тобі вже час. Нічого нового я не розповім, нічого нового не буде в моєму житті. Будемо прощатися.
— Я не хочу тебе залишати. Я побуду ще. Він похитав головою, усміхнувся:
— Я ж Прометей-провидець. Не все мені щастило передбачити, але дещо я знаю. Час у твоєму світі й тут плине по-різному. Тобі пора вертатися до свого тіла, інакше можеш спізнитись.
— Не сьогодні, Прометею. Не сьогодні.
— Коли ж?
— Коли люди врятують тебе.
— Ну… цього може не статися… ще довго.
— Все одно. Не сьогодні.
Минав час. Знову й знову я повторював:
— Не сьогодні.
Він погоджувався, але хмурився дедалі більше. Нарешті я сам відчув, що необхідно вертатися. Але, як завжди, сказав собі: “Не сьогодні”. Я лишився й добре зробив.
Був ранок. Звичайно, прилетів орел, як завше, з люттю вп’явся кігтями в живіт титана. Аж раптом…
На краю прірви, раптом з’явилось щось схоже до людини. Істота була дуже високого зросту. Мала якісь фантастичні пропорції. Потворно широкі похилі плечі, бочкоподібні неосяжні груди, горбата від колосальних м’язевих вузлів спина, колоноподібні ноги, довгі й дуже товсті руки, велика кошлата голова. Незмірно величезну силу, що не відає ні перешкод, ні сумнівів, втілювала в собі ця постать, жоден з бачених мною звірів не мав такого грізного вигляду.