Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89
- Автор: Боплан Левассер Де, Кузнецов Олександр
- Серия: Пригоди. Подорожі. Фантастика #89
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-7720-0243-0
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89». Краткое содержание книги:
Перше, що ми спробували — використати свою біологічну пластичність. На одній і тій же. території може існувати більше особин, якщо вони… ну, скажімо по-твоєму, займуть різні екологічні ніші, змінять поступово, звичайно, умови середовища.
Сирени, наяди, нереїди, тритони, сатири, кентаври, лапіфи — спроба піти цим шляхом, свідомо змінити організм, пристосувавши його до нових умов, не вдалася.
— Чому?
— Річ у тім, що, як виявилося, мисляча істота зумовлена не тільки розумом, і зміна організму можлива до певної межі. Пороговість процесу… Зрозуміло? Чудово! Так от, перехід межі, кардинальна перебудова тіла в розрахунку на нову екологію здатна викликати необоротні зміни психіки. Уяви себе, в тілі орла чи дельфіна… Розум зберігається, але невпізнанно змінюється особистість, її мораль, етика поведінки, система цінностей… Отож кажу, спроба виявилася невдалою.
Те, що ви називаєте соціальним устроєм, у нашій спільності було досить простим. Титани, у порівнянні з людьми, великі індивідуалісти. У нас не було потреби тулитись один до одного, організовувати колективи, підпорядковувати себе нормам колективного життя. І мораль наша була проста — не брехати, не зраджувати одне одного й свого слова, не знищувати без потреби живого, ніколи не завдавати шкоди розумному, взагалі жити по правді — кожен розумів це по-своєму. В іншому всі разом і кожен зокрема вільні були чинити так, як їм заманеться.
Але примітивні форми суспільного життя були й у нас. Так питання, що торкалися всієї громади, вирішувалися загальними зібраннями, а втілював рішення в життя правитель з помічниками, яких добирав собі сам. Правителем був Кронос, титан, який суспільні інтереси завжди ставив вище особистих…
То було бурхливе зібрання, набагато бурхливіше за усі попередні. Кронос запропонував обмежити дітонароджуваність. Не зразу з ним погодилися — діти завпеди радість, та й не звикли титани до якихось обмежень, проте пропозиція була слушна. Однак погодились не всі. Молодий титан Зевс, син Кроноса, розумний, могутній і владолюбний, кинув виклик батькові, назвавши його ідею боягузливою і злочинною, а самого правителя — “пожирачем немовлят”. Зевса підтримали Аїд і Посейдон, Гера і Деметра та ряд інших титанів і титанід. Це було нечувано — досі на зібраннях кожен говорив за себе, а зараз Зевс один висловлював волю своїх однодумців. Нахмурився Кронос.
— Що ж ти пропонуєш, сину?
І Зевс сказав:
— Ми не можемо змінити себе, пристосувавшись до умов середовища, — безглузда й невдала спроба це переконливо довела, ми принесли в жертву стількох представників нашої славної громади. Ви скажете — вони самі принесли себе в жертву, одвічне право титана: розпоряджатися собою за власним розсудом. Нехай так. Але хто дав нам право жертвувати ненародженими! Чи запитали в них згоди? їм не дали слова на нашому зібранні. Тому я вимагаю від їхнього імені: ніяких обмежень народжуваності! Кожне дитя є вінцем творіння, кожне з них має невід’ємне право на життя, і кожне з них отримає його!
Голос Зевса рокотав громом і віддавався голосами молодих титанів, які підтримували його. Але Кронос перекрив усіх:
— Що ти пропонуєш, Зевсе?
— Ми не можемо пристосувати себе до навколишнього середовища, але ми можемо пристосувати його до себе! Титани здатні виправити недогляд сліпої природи, ми можемо розігріти ядро Землі, щоб по всій планеті створити умови, близькі до Атлантиди. Ми можемо це зробити, ми мусимо це зробити, ми зробимо це! В ім’я ненароджених! В ім’я майбутнього титанів!
— Але ж ти знаєш, — відповів Кронос, — ти знаєш долю рослин, тварин і людей з інших материків, які потрапляли на Атлантиду. Короткий, мов спалах, бурхливий: розквіт і швидка, невідворотна загибель. Не всім підходять наші умови. Ти хочеш спалити все живе на Землі?
— Про що ти, батьку? — Зевсів голос став улесливо-м’яким. — Що ти шкодуєш? Життя? Так, без потреби його не можна знищувати, але потреба є! Людей? Годі бо, це ж випадкова пліснява на нашій планеті. Хіба можна порівняти їх з титанами? — І знову зміцнілим, громовим голосом: — Ні, я не збираюся спалити життя на Землі, я хочу розчистити його для справжнього істинного життя! Не можна плекати прекрасні плоди, не знищуючи бур’яну — це реальність, і її не змінити.
— У тому, що ти говориш, немає титанової правди. У нас мало законів — тим твердіше ми маємо дотримуватись їх. Нам доступно майже все — саме тому ми можемо дозволити собі небагато. Хто порушує правду титанів, той перестає бути титаном!
— То це така титанова правда? — гримнув Зевс. — Ми зрікаємось її! Ми, діти титанів, не титани більше. Ми — боги! Наші дороги віднині розходяться навіки. Немає більше над нами цієї безглуздої правди, ніяких законів для нас не існуватиме надалі. І ви, — він звернувся до решти, — ви теж можете стати богами. Для цього треба тільки сказати собі — нам усе дозволено!
Чорне волосся його стало сторч, синіми блискавками спалахували очі на блідому натхненному обличчі, й могутня постать з піднятими вгору руками була зловісною і грізною. Немов моторошна чорна тінь упала на галявину.
Та засміявся Атлант усемогутній, ляснув Зевса по плечу, і той сторчма покотився по траві, із страшного враз став смішним. Що може бути ганебніше для бога? Він цього ніколи не пробачив моєму братові і покарав його лютою карою Але це було згодом, через багато століть, а тоді… хто міг подумати про це тоді? Навіть я — Прометей-провидедь.
А тоді всі довго сміялися — титани любили сміятись.
Чого там не наговорять діти в запалі — не звертати ж увагу на дитячі пустощі.
…Це були не пустощі. Минуло трохи часу, й Зевс із своїми прибічниками зажадали нового зібрання. Спокійні й рішучі з’явилися вони на Галявину ради.
— Правда титанів заважає нам перебудувати Землю, — сказали вони. — Нехай так. Ми залишаємо її вам. Для себе й своїх дітей ми пристосуємо іншу планету, п’яту від Сонця, — Фаетон. Допоможіть нам збудувати кораблі, які домчать нас туди.
Прометей замовк, похиливши голову. Мовчав довго, і я теж не озивався. Щось незрозуміле коїлося зі мною. Слабшали зір і слух, лінивими стали думки. Я засинав, ні, не засинав, неначе провалювався кудись, звідки не було вороття. Титан стрепенувся:
— Що з тобою, малюк?
Малюк… Нічого собі малюк. Правда, в порівнянні з ним… Свідомість гасне, наче ґнотик свічки, яка догоряє…
— Та що з тобою?
— Не знаю. А втім, мабуть, тіло моє там вичерпало свої ресурси. Вмирає тіло, гасне свідомість. І я вмираю за багато тисяч років до свого Еіародження. Смішно, правда ж? Шкода, не дізнаюся, що буде далі.
— Дізнаєшся. Я поділюся з тобою своїм життям, ти не вмреш.
— Надто щедрий дарунок. Не візьму. Не можу взяти. Тобі самому знадобиться твоє життя, Прометею.
Він труснув головою:
— Ет, якщо прорвало греблю і вода ринула в річку, дурень буде шкодувати про зайву чашу! А тобі цієї чаїні стачить надовго. — Помовчавши, тихо додав: — Та й це не подарунок. Мені потрібен ти. Люди приходять, розповідають новини, питають поради. Але з ними я не можу говорити, як з тобою. Не йди, малюк. Ти мені потрібен.
Чи так це було насправді? Не знаю. Я повірив. Мені ж хотілося жити. Не беруся судити, як це йому вдалося, — просто життя спалахнуло в мені яскраво, на мить я відчув навіть своє тіло — сильне, здорове, воно спокійно спочивало десь там, через багато тисячоліть, і я знав, що будь-якої хвилини можу вернутися туди. Я знав Звідкись, Що час тут і там плине по-різному: там — хвилини, тут — роки. Одноманітні роки, проте в них вмістилося багато чого. Спробую переказати бодай Прометейову оповідь, як я її запам’ятав.
— Ми допомогли Зевсові та його друзям збудувати космічні кораблі, і вони пішли в небо.
Чому вони обрали саме Фаетон, а не, скажімо, Марс? На Фаетоні існувало життя, багате життя, хоча й без розумних форм. Марс? Там цивілізація вмерла мільйони років тому, настав Час Піску… Що це означає?
Цивілізація вичерпала всі ресурси планети. Нічого не лишилося на Марсі, крім блискучого снігу, замерзлого вуглецю на полюсах і безконечного шелесту сіро-оранжевого піску. А богам мертвий світ не потрібен. Їм потрібне було життя, яке б вони могли перебудувати по-своєму. Це перша причина.