Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Політичні плоди вчинку Брандта у Варшавському гетто визріли для Західної Німеччини лише через 20 років, уже після того, як сам Брандт пішов з посади канцлера в 1974 році. У 1970-х та 1980-х роках канцлер Західної Німеччини не міг напряму зробити майже нічого, щоб наблизити час об'єднання Західної Німеччини зі Східною. Двоє канцлерів-наступників Брандта, Гельмут Шмідт з СДП та Гельмут Коль з ХДС, продовжували політику Брандта, спрямовану на торгівлю зі Східною Німеччиною, примирення зі східноєвропейськими країнами та розвиток добрих особистих стосунків з лідерами великих країн по обидва боки від залізної завіси. Сполучені Штати і Західна Європа дійшли висновку, що тепер Західній Німеччині можна довіряти як країні демократичній та надійному союзнику. Радянський Союз та його партнери зі Східного блоку усвідомили, що Західна Німеччина заслуговує тепер на поважне ставлення як крупний торговий партнер; що її вже не слід боятися як країни, від якої йде військова загроза або загроза територіальних претензій.

Угода Брандта, а також подальші угоди, укладені Шмідтом та Колем між двома Німеччинами, дали змогу сотням тисяч західних німців побувати у Східній Німеччині, а невеликій кількості східних німців відвідати Німеччину Західну. Обсяги торгівлі між обома країнами зростали. Східні німці отримали можливість дивитися західнонімецьке телебачення. Це дало їм змогу порівнювати високий і ще зростаючий рівень життя у Західній Німеччині з падаючим рівнем життя у своїй країні. Економічні та політичні проблеми наростали також і в Радянському Союзі, якому було дедалі важче нав'язувати власну волю іншим країнам Східного блоку. На цьому тлі початком кінця Східної Німеччини стала подія, на яку ніяк не могли вплинути ані Західна Німеччина, ані Східна: 2 травня 1989 року Угорщина, країна Східного блоку, відмежована на півночі від Східної Німеччини ще одною країною Східного блоку (Чехословаччиною), вирішила прибрати огорожу, яка відділяла її на заході від Австрії, демократичної країни Заходу, яка межувала із Західною Німеччиною. Коли чотири місяці по тому Угорщина офіційно відкрила ту ділянку свого кордону, тисячі східних німців скористалися цією можливістю втекти на Захід через Чехословаччину та Угорщину. (Дата офіційного відкриття кордону 11 вересня збіглася з датами піночетівського путчу 1973 року в Чилі й атаки на Світовий торговий центр у Сполучених Штатах 2001 року.) Невдовзі сотні тисяч східних німців вийшли на знак протесту проти свого уряду на вулиці Лейпцига та інших східнонімецьких міст. Східнонімецький уряд хотів був відреагувати, оголосивши, що невдовзі видаватиме дозволи на пряму подорож до Західної Німеччини. Але чиновник, який робив цю заяву по телевізору, помилився і сказав, що уряд дозволяє подорожувати до Західної Німеччини «негайно». Того вечора (9 листопада 1989 року) десятки тисяч східних німців скористалися можливістю і швидко перебралися до Західного Берліна, причому прикордонники не чинили їм жодних перепон.

Хоча тодішній західнонімецький канцлер Гельмут Коль і не мав стосунку до відкриття кордону, він знав, що цією можливістю слід користуватись обережно. У травні 1990 року він уклав угоду щодо об'єднання економіки та систем соціального забезпечення двох країн (але про політичне об'єднання ще не йшлося) — Західної та Східної Німеччини. Він доклав багато зусиль, щоб подолати небажання Заходу та Радянського Союзу дозволити об'єднання Німеччини. Наприклад, під час своєї надзвичайно важливої зустрічі з радянським президентом Горбачовим у липні 1990 року він запропонував Радянському Союзу великий пакет фінансової допомоги і переконав Горбачова толерантно поставитися не лише до возз'єднання Німеччини, а й до того, що возз'єднана Німеччина залишиться членом НАТО. Третього жовтня 1990 року Східну Німеччину було розформовано як державу, і територіальні одиниці приєдналася до західнонімецьких на правах нових земель (Bundeslander).