Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Заколот німецьких студентів 1968 року іноді називають «успішним фіаско». Хоча студентам-екстремістам і не вдалося досягти своєї мети — замінити капіталізм іншою економічною системою та повалити демократичний уряд Західної Німеччини, вони досягли деяких своїх цілей опосередковано, бо частина їхніх планів була взята на озброєння урядом Західної Німеччини, а багато ідей сподобались основній масі німецького суспільства. Своєю чергою, деякі радикали 1968 року стали провідними фігурами західнонімецької партії зелених. Наприклад, Йошка Фішер з радикала, що жбурляв каміння, перетворився на любителя вишуканих костюмів та вин і став міністром закордонних справ Німеччини та віце-канцлером.

Традиційне німецьке суспільство було авторитарним як політично, так і соціально. Ці риси, притаманні йому ще задовго до диктатури Гітлера, проявилися в нацистському суспільстві провідною роллю так званого Fuhrerprinzip, тобто принципу вождизму. Самого Гітлера офіційно величали фюрером, тобто вождем, і всі німці присягалися йому у беззастережній політичній вірності; від німецького народу під час правління нацистів вимагали соціального, а також політичного послуху лідерам у всіх сферах і на всіх рівнях життя.

Хоча приголомшлива поразка Німеччини у Другій світовій війні певною мірою дискредитувала авторитарну німецьку державу, стара еліта та її спосіб мислення збереглися і після Другої світової. Ось декілька неполітичних прикладів, на які я натрапив під час свого першого перебування в Німеччині 1961 року. В ті часи лупцювання дітей було поширеним явищем, і не лише дозволялося, а й часто вважалось обов'язком батьків. Я працював в одному німецькому науково-дослідному інституті, директор якого абсолютно одноосібно вирішував кар'єрну долю 120 наукових співробітників закладу. Наприклад, щоб отримати в Німеччині посаду університетського викладача, потрібно захистити докторську дисертацію, і ця процедура називається габілітацією. Але мій директор дозволяв габілітацію лише одному зі 120 науковців на рік, причому вибирав цю персону особисто. Де б ви не перебували — на вулиці, у школі, у приватних чи громадських будівлях — скрізь можна було побачити таблички, які щось забороняли і вказували, як можна поводитися, а як — ні. Якось уранці один із моїх німецьких колег прибув на роботу розлючений, бо напередодні ввечері приїхав додому й виявив, що трав'яну галявинку біля багатоквартирного будинку, де гралися його діти, обгородили колючим дротом (який в Німеччині незмінно асоціюється з концентраційним табором). Коли чоловік пішов з'ясовувати стосунки з кербудом, той і не подумав вибачатися: «По траві ходити заборонено, але ці невиховані діти все одно по ній ходили, тому я визнав за необхідне позбавити їх цієї можливості, встановивши колючий дріт».

У ретроспективі можна сказати, що авторитарні стилі поведінки та авторитарні принципи в Німеччині почали змінюватися вже на час мого приїзду 1961 року та після нього. Відомим прикладом стала справа «Шпігеля» в 1962 році. Коли щотижневик «Дер Шпігель», який часто критикував національний уряд, опублікував статтю, що ставила під сумнів силу нового німецького війська (Бундесвера), Франц Йозеф Штраус, міністр оборони в уряді канцлера Аденауера, відреагував по-авторитарному нахабно, заарештувавши редакторів «Шпігеля» і захопивши їхні матеріали буцімто через підозру в державній зраді. Ці його дії спричинили величезне обурення в суспільстві, яке змусило уряд припинити переслідування журналістів, а самого Штрауса — піти у відставку. Проте Штраус все одно зберіг свій вплив, пропрацював прем'єром німецької землі Баварія з 1978 по 1988 рік і балотувався на посаду канцлера Німеччини в 1980 році (але зазнав поразки).

Після 1968 року ліберальні тенденції, які вже відчувалися до того, значно посилились. У 1969 році вони спричинили виборчу поразку консервативної партії, яка незмінно керувала Німеччиною протягом 20 років. У соціальному плані Німеччина нині є значно ліберальнішою, ніж у 1961 році. Дітей уже не лупцюють, це навіть заборонено законом! Люди вдягаються більш неформально, роль жінки значно підвищилася (тут доречно згадати про Ангелу Меркель, яка вже тривалий час обіймає посаду канцлера Німеччини), значно частіше використовується неформальний займенник «ти» замість формального «ви».

Але щоразу, коли я буваю в Німеччині, мене вражають оті таблички з написом «заборонено» (verboten). Мої німецькі друзі з досвідом життя у Сполучених Штатах або характеризують Німеччину як країну, значно менш авторитарну порівняно з США, або, навпаки, розповідають жахливі історії про авторитарно-ієрархічні традиції сучасної Німеччини. Так само, коли я запитую американців, знайомих з німецьким життям з власного досвіду, вони дають мені один із цих двох варіантів відповіді — залежно від віку респондента. Молодші американці, народжені після 1970-х, які не знали Німеччини 1950-х років, інстинктивно порівнюючи сучасну Німеччину зі США, кажуть, що німецьке суспільство й досі є авторитарним. Але старші гості Німеччини, такі як я, яким довелося бачити цю країну наприкінці 1950-х, порівнюють сьогоднішню Німеччину з Німеччиною 1950-х і стверджують, що вона стала значно менш авторитарною, ніж була. Гадаю, що кожне з цих тверджень правдиве.