Гіркі землі
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-228-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гіркі землі». Краткое содержание книги:
А ще в іншому світі — тут місто Сенява, а на горі село Соколівка. Ніхто не думав, що світ — це пісковий годинник: беркиць — і Соколівка внизу, а Сенява в порожнечі, тільки до дна прикипів костел з проламаним дахом і сходами на вежу, що уриваються над безоднею, і сни — сни залишаються найдовше. Жорстокі сни, просякнуті кров’ю помсти і зреченням, сльозами і димом пожеж. Диявол, розмахуючи червоним прапором, під’юджує: він убив твого сина, тож пімстися: убий його родину, спали йому хату. Ненависть тих, хто не знав любові, не молився щиро, не приклав подорожника до рани, нанесеної кривдою.
Зрубай сад і посади замість нього дерева безплідні, як вояки без честі. Позбивай хрести на цвинтарі, виколи очі на світлинах померлих, зітри дати життя і смерті, написані ненависною мовою — так твориться порожнеча, у якій чорнозем заростає будяками, і люди тікають звідти, щоб не чути передсмертного шепоту, плачу, крику.
Краще б нічого тут не було. Краще, щоб розорали землю, як зробили колись на місці Соколіва, міста, що проіснувало 500 років, а за 5 років було зруйноване.
Село, костел, посеред якого росте дерево, — хоч би хто взяв усе це в пригорщу і востаннє зігрів, перед тим як воно розсиплеться на порох.
Сьогодні побачив отця Каспара з Ходорова, за спинами польських туристів, яким я відчинив костел для оглядин. Він стояв геть сивий у отворі дверей, і я згадав раптом той дзвінок ще ранньої весни, коли він повернувся від мене. Сказав: «Я бачив нині між Соколівкою і Бібркою щось біле на ріллі. Перший раз мені здалося, що то мертвий боцян, і другий раз мені так здалося, але коли я третій раз се побачив, то зрозумів, що то міхи з-під насіння, знаєте, такі плетені з целофанових ниток». І я теж радше був повірити, що то мішки здалеку схожі на мертвих буськів, бо не може стільки буськів загинути на такому короткому проміжку. Я не поїхав перевірити, але зараз, дивлячись на це змучене віком і тривожними думками обличчя, пошкодував про це. Бо брехати не вмію навіть задля того, щоб заспокоїти серце цього чоловіка, якого я ніяк не можу зрозуміти і перед ним почуваю якусь провину. Його втома від життя така велика, що можна нею і заразитися. Наче Господь звалив на його плечі тяжкий хрест і не показав, куди йти. І як розімкнути руки, щоб обійняти увесь світ?
Поляки дивились трохи здивовано на крісла замість лав, на вбоге, напевно, для тих, хто бував у Римі, та навіть Кракові, опорядження храму, але я розповів їм те, чим зазвичай бавлять туристів. Весело, без натяків на скарги. Роздав їм буклети про наш храм, а де пожертви на відновлення — вони самі розібралися. І наостанок задав традиційне питання: чи є хтось із них, чиї родичі колись мешкали у Бібрці. Були то люди молоді, відтак ішлося радше про діда чи бабу, які покинули містечко в дитячому віці. Хай це й не по-християнськи і не по-людськи, але мене тішить, що рани майже загоїлись, і екзил для цих молодих — то історія краю, а не їхніх родин, хай спочивають у мирі. Але отець Каспар — зовсім інший. Він хоче неможливого.
І тут я почув від високого хлопця у смугастій тенісці:
— Мій дідо родом зі Сеняви, питав, чи є ще таке місто. Дідо вже помер, але я хотів би знати.
Отець Каспар, який уважно слухав бесіду, цофнувся назад і квапливо вийшов. Я зрозумів чому. Він не хотів слухати розповідь, призначену не для його вух. Але я не розумів, чому його бентежить так оцей костел, давно, ще з війни, мертвий, скелет в бур’янах, абсолютно безнадійний, бо п’ятеро римокатоликів із Соколівки — замало для створення парафії і відновлення костелу. І отець Каспар це чудово знав, однак в очах його я бачив мовчазний докір, наче я був у тому винен. Дізнавшись про прикрий стан костелу, молодик наївно спитав:
— Чому ж ви його не відновите?
Я не вперше чув таке питання і відбувся невиразною відповіддю, що все можливо, хоча я народився і виріс в Україні, де ніхто не вірить в чудеса, які постають за допомогою великих грошей. Бо у близькій перспективі це нереально, а у далекій — бачили б вони цю руїну!
Коли гості нарешті поїхали в бік Ходорова, я кинувся шукати отця Каспара. Він чекав мене біля хвіртки плебанії, стискаючи у поплямованих старістю руках торбинку з печивом, яку привіз мені на гостинець. Його смиренна поза нагадала мені одного з волхвів, на честь якого й назвали мого гостя. Я зрозумів, що завтра буде пізно робити те, що можна сьогодні.
— Зараз ми пообідаємо і поїдемо туди, — мовив я, хоча не знав, чи має отець Каспар якісь справи, окрім церковних. Про них можна поговорити й за обідом. А йшлося, очевидно, про Трійцю, яка наближалась, чи про одне з тих розпоряджень консисторії, яке треба було витлумачити. — Я на машині, потім підкину вас до Ходорова.