Велика маленька брехня
- Автор: Мориарти Лиана
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: ТОВ «Видавнича група КМ-БУКС»
- ISBN: 978-966-948-139-9
- Переводчик: Катерина Іванова
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Велика маленька брехня». Краткое содержание книги:
Велика маленька брехня - блискучий роман про колишніх чоловіків, других дружин, матерів та дочок, шкільний скандал та маленьку брехню, котра може стати смертельною.
Над головою почулися дрібні кроки, ніби хтось біг, та дівочий сміх.
«Припиніть веселитися у моєму домі!, — подумала Селеста. — Краще прибирайте.»
Селеста пила чай. Від гарячої чашки боліла губа. І вона заздрила прибиральникам.
Ось вона — сидить у своєму величезному будинку, хандрить.
Селеста відставила чашку, вийняла з гаманця картку «American Express» та ввімкнула ноутбук. Завантажила сторінку «World Vision» та погортала сторінки дітей, яким можна допомогти: ніби товари на поличці для багатих білих жінок, таких, як вона. Селеста вже підтримувала трьох дітей, і намагалася зацікавити цим хлопців. Погляньте! Ось маленька Блессінг із Зімбабве. Вона змушена далеко ходити по прісну воду. А вам треба лише дійти до крану у ванній.
— То чому вона не зніме трохи грошей у банкоматі? — запитав Джош. Перрі взяв на себе відповідь за це запитання, і терплячі пояснення, і розмови з дітьми про вдячність та допомогу тим, кому пощастило менше.
Селеста переказала гроші ще чотирьом дітям.
Навіть підписати усім їм листівки на день народження чи написати листи займе купу часу.
Невдячне стерво.
Вона заслужила на те, щоб її били. Заслужила.
Вона боляче вщипнула себе за стегно — аж на очі навернулися сльози. Завтра там будуть нові синці. Синці, котрі вона сама собі поставила. Їй подобалося бачити, як вони міняються, глибшають, темнішають, а потім поволі зникають. Це було її хобі. Її захоплення. Добре мати захоплення.
Вона втрачала здоровий глузд.
Селеста блукала сайтами доброчинної допомоги, що показували увесь біль та страждання цього світу: рак, рідкісні генетичні захворювання, бідність, порушення прав людини, природні катаклізми.
Вона віддавала, віддавала та віддавала. За двадцять хвилин пожертвувала двадцять тисяч доларів із грошей Перрі. Це не приносило їй ані задоволення, ані гордості, ані радості. Її нудило. Вона робила свої пожертви, тоді як молода дівчина на колінах відтирала бруд у куточках її душової кабінки.
Тоді сама прибирай у себе вдома! Звільни прибиральників. Але їм від того легше не стане, чи не так? Віддай більше на благочинність! Віддавай, доки не стане боляче.
Вона переслала ще п’ять тисяч доларів.
Чи вплинуть ці щедрі пожертви на їхнє фінансове становище? Вона навіть не знала. Фінансовими справами опікувався Перрі. Зрештою, гроші — це ж його робота. Він нічого від неї не приховував. Вона знала, що він із радістю показав би їй усі рахунки та інвестиційні портфелі, якби їй захотілося, та сама лише думка про це, про усвідомлення конкретних цифр, викликала запаморочення.
— Я відкрила рахунок за світло — та ледь не розплакалася, — кілька днів тому сказала Маделін. Селеста навіть подумала запропонувати їй оплатити її рахунок, але Маделін нізащо б не погодилася. У неї з Едом усе було прекрасно, комфортно. Існує стільки різних рівнів цього «комфортно». На рівні Селести жоден рахунок за світло не міг би засмутити до сліз.
В будь-якому разі, ти ж не роздаватимеш гроші друзям просто так, часом можна пригостити їх обідом чи кавою, але навіть тоді слід бути обережною, щоб нікого не образити, не робити цього занадто часто, щоб це не виглядало, як демонстрація твоїх статків. Ніби ці гроші були частиною її самої, хоча насправді це гроші Перрі, і до неї вони не мали жодного стосунку, їй просто пощастило, як і з зовнішністю. Це не вона так вирішила.
Коли Селеста ще вчилася в університеті, якось вона прийшла на заняття в особливо гарному настрої, сіла поруч із дівчиною на ім’я Лінда.
— Привіт, — сказала вона.
На обличчі Лінди відобразився жартівливий переляк.
— О, Селеста, — простогнала вона. — Я тебе сьогодні не витримаю. Не сьогодні, не тоді, коли я так гівняно почуваюся, а ти пританцювала сюди і так виглядаєш. — Вона вказала на обличчя Селести, немов на щось направду огидне.
Дівчата навколо вибухнули радісним сміхом, ніби хтось нарешті сказав уголос щось дуже смішне та руйнівне. Вони все сміялися, а Селеста посміхалася, немов ідіотка, бо не знала, як взагалі на таке реагувати. Ця фраза прозвучала, як ляпас, але реагувати треба було, як на комплімент. Вона мусила бути вдячна. «Слідкуй за тим, щоб не виглядати надто щасливою, — сказала вона сама собі. — Це дратує людей».
Вдячна, вдячна, вдячна.