Коло смерті

— Бачу, ви маєте стільки старих меблів й антикварних речей, — почав я з іншого кінця, сподіваючись спонукати її до розмови, та вона лиш стиснула уста й похитала головою, ніби я сказав щось недоречне.

— Більшість речей перейшло до нас від моїх батьків, — підхопив Рюнар. — Моя мати цікавилася мистецтвом, старовинними меблями та всякою-всячиною. Віґдіс далека від земних радощів.

— Я приберу зі столу, — озвалася господиня і підвелася. Я теж встав, щоб їй допомогти.

— Ні, ні, облиште, Бренне. Віґдіс сама впорається. А ми вип'ємо кави й по келишку коньяку, що скажете?

Ми перейшли до вітальні. Віснер наповнив келихи. З кухні долинало дзюркотання води з крана й брязкіт посуду. На мене зненацька накотилися спомини про мою маму. Пригадую, звуки на кухні ставали голоснішими, коли вона сварилася з батьком, звідти лунав такий брязкіт, ніби мама хотіла весь посуд побити. Ті звуки в моєму дитинстві не віщували нічого доброго. Потім мама покинула нашу родину, і батькові довелося самому мити посуд.

— Даруйте, що ви сказали? Я на хвильку задумався.

— Я питав, як ведеться вашому розслідуванню. Щось знайшли?

— Поки що ні, але я працюю над цим.

— Воно видно, — мовив Рюнар, киваючи на моє підпухле, посиніле око. — Я чув про напад. Мене це не дивує. Знаєте, яке ще значення має «fiskevaer», «рибацьке поселення»?

Я запитально глянув на господаря.

— Існує чимало теорій. «Vaer» може означати «місце риболовлі», але якщо копнути глибше, то праскандинавське його значення — «присяга» або ж «обітниця». Вважають, що в прадавні часи рибалки складали присягу, обіцяючи гуртом обороняти своє поселення від зовнішніх ворогів. Вестьой досі є таким поселенням.

— Розумію. Ви натякаєте, що я тут даремно гаю час, ніхто нічого мені не викаже.

Віснер знову знизав плечима.

— Ну, десь так приблизно. Хіба не видно, що саме Арон скоїв убивство? Його ж засудили.

— Ваша правда, — погодився я. — Так було. Я хочу тільки переконатися, що суд виніс справедливе рішення.

Я підвівся, підійшов до вікна, намагаючись розгледіти море, яке, я знав, простиралося десь там, у темряві, натомість бачив лише власне відображення у шибці.

— Ви казали, що не надто добре знали обох дівчат… — обернувся я до Віснера.

— Так воно й було.

— Справді? Я чув інше… Подейкують, ви мали слабкість до малолітніх дівчаток.