Коло смерті

— Перепрошую?

— Те, що на вас напали… Я хотів упевнитися, що ви розумієте — то було випадковістю. Ніяк не пов'язане з вами. Ви стали випадковою жертвою, як і я. Нас просто засмоктало. Розумієте, правда?

Вона обережно кивнула головою.

— Гадаю, так.

— Ми лише опинилися не в той час і не в тому місці. З Ґуставом Німаном це теж ніяк не пов'язано. Ніхто не намагався заткнути йому рота. Так мало тільки здаватися…

Його очі, щойно лагідні й сумовиті, збуджено заблищали, він перехилився через стіл до неї.

— Ви можете, не боячись, бути разом з Ґуставом. Для вас, Ґерд, немає жодного ризику. Я розумію, вам лячно після того, що сталося, але ви спокійно можете повернутися до нього. Якщо захочете, звісно.

— Ви так вважаєте?

— Так, цілком.

Вона похитала головою.

— Він злочинець.

— Був злочинцем, але, на мою думку, Ґустав Німан непогана людина, лише трохи слабовольна.

— Може, він не хотів…

— Я з ним розмовляв, він сумує за вами. Йому потрібний хтось, хто б за ним наглядав, — адвокат усміхнувся кутиком уст. — Усі цього потребують…

Хвиля ніжності несподівано залила все її єство. Він її потребує. Ґустав потребує її.

Мікаель Бренне підвівся. Вона провела його до дверей, ще раз подякувала за подарунок, а душа її повнилася несказаними словами. Може, ще не запізно. Може, вони попри все ще мають спільне майбуття, вона і Ґустав.

Надворі почався дощ, дрібна, безрадісна мжичка. Він підняв комір, запхав руки до кишень пальта, відразу став наче стомленим, старшим і сивішим при мерхлому світлі дня.