Вбивство п’яної піонерки

До речі, раніше так не було. Встаєш першого вересня — а напрасована чистенька сорочечка висить на спинці стільця серед залу, чекає. Це минулого року мама почала страйкувати. Ти вже великий, каже, можеш і сам собі попрасувати. Ага… А малому — прасує. «Він іще малий». Мене вчила прасувати, картоплю чистити, підмітати ще тоді, коли я тільки читати навчився — років у п’ять. Сама читати навчила, а потім завжди — тільки помітить, що я сиджу і читаю, відразу:

— Вов, злізь у погріб і набери картоплі.

Тільки приніс, помив руки — і:

— Вов, почисть, бо я не встигаю.

Уявляєте! Картоплю почистити вона не встигає! Себто, якщо почистити на п’ять хвилин пізніше, картопля смертельно образиться, що не встигли?

А йому вже, між іншим, вісім. І навколо — балачки про те, який я ледачий і який він працьовитий…

Я дочекався, поки Інна закінчить випрасовувати, напрасовувати й відпрасовувати свої спортивні штани, а тоді запропонував:

— Не хочеш завтра піти в город, у зоопарк?

Вона похитала головою, а потім пояснила:

— Завтра неділя. Там людей буде, як насрано.

Між іншим, це вона в мене навчилася. Так моя баба Олена казала, як я був малий.

— А чого ти там не бачив?

— Я там усе бачив, — відповів я. — Та не чув. Хочу спитати, чи можна їм продати курей на корм хижакам.

Від подиву вона витріщилася на мене, аж їй щелепа відвисла. І дивилася так кілька хвилин. А я мовчав. А чого пояснювати, якщо вона нічого не питає.

Нарешті ззявила рота і похитала головою.

— Все одно немає смислу, — сказала. — У неділю начальство не працює. Тільки прибиральники та білетери.

У цьому смисл був. Ну, що ж, можна й у понеділок. Ні?

— У понеділок зоопарк не працює. Вихідний.

— У вівторок працює. Підемо у вівторок.

— Це — дуже довго. Мало що може трапитися, — сказав я замислено.

— Наприклад? — запитала Інна.

— Наприклад… — я не міг придумати прикладу. — Не знаю. Мало що… Дощ, наприклад. Чи град…

— Або землетрус, — завершила Інна мою думку. — Ще якісь причини? Ми кудись поспішаємо?

— Ну, як хочеш, — роздратувався я. — Завтра можу і сам сходити.

— Можеш, — Інна вже не дивилася на мене.

Вона підняла свої штани і роздивлялася їх, відставивши від себе на витягнутих руках.

— Можеш і сам, — додала вона, даючи зрозуміти, що не тільки розмову закінчено, а й узагалі мені слід іти, бо вона тепер мірятиме своє вбрання.

Я розвернувся й пішов додому.

Малого не було. Це — добре. Я люблю бути на самоті. Хай і недовго. Колись батьки пішли на день народження до Бурлакових, а я відмовився. Думав, вони підуть, а я побуду сам: почитаю чи тєлік подивлюся, якщо там щось путнє показують. Бурлакови живуть на нашій вулиці, за провулком. У них велика сім’я. Двоє старших дочок і двоє молодших синів: один старший за мене, а другий — молодший, але старший за мого малого. Та ми не дуже дружимо. Навіть не знаю, чому. Словом, я тоді лишився сам.