Вбивство п’яної піонерки

Мама дуже хоче на пенсію, а батько каже, що на пенсії можна з ума зійти — від неробства. «Якщо людина не працює, вона перетворюється на обізяну», — каже батько. Ну, Дмітрієв на обізяну не дуже схожий. У шахмати грає так, що… Я у нього тільки раз виграв. Та й то тільки тому, що він напередодні день народження святкував. Голова у нього боліла.

От скажіть мені, навіщо люди п’ють горілку? Знають же, що вранці голова болітиме! Навіть я знаю… А п’ють.

Оце батьки зараз у волейбола награються, покупаються — і вечеряти у складчину. А хто ж вечеряє у складчину без горілки? Правда, ми, як були малі, теж складчини влаштовували. Хтось хліба принесе, хтось — рибки, хтось — фруктів якихось — і гуляємо, про політику розмовляємо. Та горілки, звісно, не п’ємо, бо ще ж діти… Тобто дивіться: ми ж знаємо, де що в хаті лежить — правильно? Знайти горілку чи там вино, самогонку — це ж не проблема. І батьки всі на роботі. Пий — не хочу! Але ж не п’ємо!!! Ну, тільки ото як Станкевичі візьмуть пляшку домашнього вина зі собою на поляну… І то по трішки. Бо розуміємо, що нам за те буде — коли батьки побачать нас і порожні пляшки. І не тільки через це. А просто — ну, хто ж таке робитиме, знаючи, що завтра голова болітиме!

І дорослі про це знають. А все одно п’ють! От цього я не можу зрозуміти.

Мене знову занесло, як машину з нітрогліцерином у фільмі «Адские водители». Я ж почав про бабу Олену. Так-от. Одного разу прийшли двоє моїх братів — старших за мене на чотири роки — й сестра, мого віку. Бабуся нам доручила зібрати вишні. Ну, збирати вишні — діло цікаве. По-перше, можна безборонно лазити по деревах. І що вище залізеш, то дужче бабуся тобою задоволена. По-друге, при цьому ж вишні можна кидати не тільки в бідончик, що висить у тебе на шиї, а й до рота… Якби ж то я збагнув тоді, навіщо ми їх збираємо, краще б об’ївся!

Коли ми вже обнесли чотири дерева, коли вже на вишні й дивитися не могли, а руки та ноги в нас трусилися від утоми, бабуся повідомила, що завтра рано їдемо в Донецьк на базар — вишні продавати. Я, щоправда, й тоді нічого не запідозрив. Навіть зрадів, бо Донецьк — велике місто, значно більше за наш город. Та й узагалі я подорожувати люблю. А ще й у Берестках залишалися ночувати Митька з Валеркою та з Людою! А вони дуже класні. Я з усіх своїх родичів їх люблю найбільше.

Баба Олена сказала, що мій малий залишиться в селі, й тут почалося! До такого напору вона не була готова. Він кричав, що пішки піде в Донецьк, якщо його не візьмуть. І що де це таке видано, щоби малу дитину (коли йому потрібно, він себе малою дитиною називає без будь-якого сорому!) залишати саму в селі, коли вся сім’я їде розважатися… Словом, «не довго музика іграла…». Бабуся здалась.

І теж, як з’ясувалося, даремно. Бо він нам наступного дня влаштував! Але то вже було потім — у Донецьку. А спочатку, о шостій ранку, ми повинні були доперти відра з вишнями до поїзда… І не просто доперти, а дуже швидко, бо поїзд не чекатиме, — він на нашому переїзді стоїть усього дві хвилини.