Вбивство п’яної піонерки

Й от, коли я вже вирішив, що всі мої біди позаду, баба Олена раптом промовила:

— Треба взяти віси і заплатити за місце. Митя і Валєрка, підете зі мною, бо віси — важкі. Вов, ти тут лишаєшся за старшого, — вона розв’язала ганчірку на одному з відер. — Поки що продавай на баночки. Ось тобі півлітрова баночка — п’ятдесят копійок. Зрозумів?

— Нє, — чесно відповів я.

— Я зрозумів, — ні сіло ні впало втрутився мій малий. — Насипаємо баночку вишень і продаємо за п’ятдесят копійок. А якщо в них немає у шо насипать?

— Осьо газети. Рвіть і робіть кульки, — відповіла бабуся й погладила малого по голові.

Розумієте, коли я казав «нє», я мав на увазі не те, що я її не зрозумів, а те, що я не продаватиму вишень на базарі. А вони всі подумали, що це я такий недоумок! Хирлявий недоумок.

І почалися мої страждання. Я просто шкірою відчував, що кожен, хто до нас підходив, дивився на нас, як на шолудивих собак: із відразою та огидою. Я опустив голову й утупився під прилавок, аби мене не помітили, аби до нас не підходили.

Проте до нас підходили! Тільки мій малий рятував мене від ганьби, — щоправда, дуже по-своєму. Перший дядько звернувся до мене:

— По чьом вишні, парубку?

Я не встиг навіть голови підвести, як мій малий мене врятував:

— По п’ятдесят копійок баночка. Беріть. Законні вишні. Я сам обривав.

— Ух ти! — сказав дядько. — Ну, якщо сам, тоді давай. Давай дві. На руб.

— А ви вмієте кульки робити? — спитав його малий. — Бо я вишні обривати вмію, а кульки робити — ні.

Дядько розсміявся:

— Що ж ти за продавець такий — кульків крутити не вмієш!

Він узяв одну з бабиних газет, відірвав чвертку сторінки і дуже спритно скрутив кульок.

— Зрозумів, як це робиться?

— Зрозумів, — відповів мій малий і насипав йому дві баночки вишень — із горою.

Я згорав од сорому. Звичайно, я був Юрці вдячний, що він мене рятує. Та водночас… Ну, ви розумієте. Мені було соромно і за себе, й — особливо — за нього. Це ж усі думають, що старший брат навчив малого торгувати, а сам тільки гроші рахує. Якби мама це побачила, то на Донбас би ми вже точно ніколи не приїхали.

Не розповідатиму вам про все, що ми робили в Донецьку та що нам там устругнув мій любий братець. Це все я просто до того згадав, щоб ви зрозуміли: я не просто вважаю торгівлю на базарі чимось ганебним. Мені самому довелося це пережити. Бачите, коли бабуся Олена торгує — я в цьому не бачу нічого такого. Зрештою, в неї невеличка пенсія, вона має великий сад, сама   всіх вишень, груш і яблук з’їсти не може, тому доводиться возити врожай до Донецька на базар. Але щоб мене чи когось із моєї школи помітили за прилавком на базарі — ну, це ви й без мене уявляєте. Це ще добре, що баба повезла нас до Донецька, де нас ніхто не знає.