Ідеаль, або На поміч, пардон
- Автор: Бегбедер Фредерик
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7535-89-7
- Переводчик: Леонид Григорьевич Кононович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ідеаль, або На поміч, пардон». Краткое содержание книги:
У вас я спілкувався тільки з багатіями, тому що моя робота полягала в пошуку гожих дівчат, а гожі дівчата водяться тільки з заможними чоловіками, які «ладами» не їздять. У Москві мешкає двісті вісімдесят тисяч доларових мільйонерів, справжнісінький світовий рекорд, то є з-поміж кого обирати. Ось у чому полягає секрет доброго вербувальника: прямісінький шлях до курника з вродливими дівчатами пролягає через дружбу з мільйонерами. Завдяки їм я нарешті збагнув, що гроші вбивають кохання, й хоч про нього балакають на прийняттях, після досягнення певного рівня життя кохання неможливе. Одне слово, я вважаю, що кохання більш нема і що умови для його виникнення вже ніколи не настануть в нашій цивілізації, що втратила невинність. Як закохатися в Росії, коли за романтизм тут довелося так дорого поплатитися? В 1991 році тут поховали не лише Радянський Союз, а й людську легковірність. Крах комунізму породив неможливість кохання, причому не лише в Росії, а й у всьому світі. Гедонізм — ідеологія людей, що втратили надію. Всі химери віднині нам заборонені. Кохання — мета, що перебуває під забороною, як і всі інші мрії, крім револьверного кредиту. XXI століття ніколи не оговтається від того, що з любові вчинили комедію.
Прошу тебе, замовкни, набожний хартофілаксе, ось бачиш мій великий палець? Натисну оцю кнопку, і всьому край буде. Dastal! Я прошу тебе вислухати мою оповість, а потім ми погукаємо Лєну через засоби масової інформації. Побачивши своє ім’я поруч з моїм на перших сторінках газет і в телевізійних новинах, вона повернеться… а як не повернеться, то разом умремо, яка різниця? Нема нам чого втрачати. У мене вже біжить з носа, я плачу наркотичними сльозами. Ти вбив мене в Петербурзі… Ох Петербург, Петербург! Отак повториш декілька разів це слово, і просто поезія звучить. У мене так щеміло серденько, коли я слухав, як Лєна розповідала про своє дитинство, здавалося, вона згадує мої дитячі роки без батька, і ця нескінченна самотність, і завжди сумна матінка… Лєнине життя переплелося з моїм життям. Хоч як воно там є, всі зараз живуть моїм життям. Схоже дитинство поєднує нас, добре було б, якби і долі зіллялися. Росіяни запевняють, що треба жити в Москві, а вмерти в Санкт-Петербурзі. Здається, я так і вчинив, правда?
Лєну я покохав усупереч її вроді. Запевняю тебе, привабила мене не так її зовнішність, як відчай, як її промениста ніяковість, і ще те, що вона соромилася своєї світлості. Я завжди вважав, що немає нічого еротичнішого на світі, ніж юна білявочка, що промовляє банальні фрази на кшталт: «Привіт, як тебе звати?» Недоступна дівчина-квітка, в прозорому топіку на моріжку, під нескінченно білими хмаринами або в нічній льолі бебідол зі шлярками і з золотим ланцюжком довкола талії. Мушу зізнатися, я хотів пишатися тим, що володію нею. Мені кортіло розпускати хвоста поруч з нею, купатися у відкидах її світла, ловити бризки її величі, збирати крихти її зоряного сяєва, бути її самоваром. Я чекав, аж вона заразить мене. Як і всі закомплексовані, я прагнув триматися біля краси і поклонятися їй. Я тішився, ідучи у молочних сутінках Петербургом поруч з таким надзвичайним створінням, і ті сутінки скидалися барвою на її дитячу шкіру. Бачили б ви, які обличчя були у хлопців, що траплялися нам дорогою! Я впивався їхньою заздрістю. Надто ж коли то були французи! Вони дивилися на Лєну і подумки падали ницьма перед нею, потім вони зиркали на мене й, угледівши, що я тримаю її за руку, бажали мені смерті. Чужі погляди збуджували мене, коли я спробував надвечір, після прогулянки Петергофом, покохатися з нею в чотириста третьому номері готелю «Європейський». Узагалі, я гадаю, що всі хлопці, які люблять гарних жінок, — гейки. Кохаючи їх, вони уявляють, як на них дивляться сторонні чоловіки. Коли виходиш на люди з гарною дівчиною, то й кохаєшся з нею не тільки удвох. Решта її залицяльників стоїть у спальні, наглядаючи разом з тобою, як вона роздягається, і їхня присутність додає пікантності її порухам. Вони наче шепочуть мені: «Ну ж бо, Октаве, джиґни її за нас усіх. За тих, кому вона не дістанеться. Він нашого імені». Авжеж, я джиґався з жінками, а думав про чоловіків. Бодлер помилився: гейки полюбляють не розумних, а найвродливіших жінок на світі. Тим-то і пояснюється мій ганебний провал тієї ночі: надто вже тиснули на мене. Я уявляв, як освистують мене три мільярди чоловіків. Ніколи ще так не пітнів я від сорому, а віагри в кишені не було. Одне слово, гаплик.