I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Заплативши по нічному тарифу тринадцять фунтів за проїзд, ми опинилися в самому центрі Единбурга.

«Royal Circus» — прочитав напис на синій табличці понад дорогою. Стривайте, це ж десь зовсім поруч з будинком покійного Мак-Лоха!

Я навіть подумав, чи не піти розшукати восьмий будинок, аби сповістити близьким про його страшну і наглу смерть. Але відмовився від цієї думки, бо дебошир-їбака вже грюкав у двері пральні, хоч поруч виднілася кнопка електричного дзвінка.

Двері відкрила суха жінка із сивою зачіскою-перманентом, дивно схожа на міс Космо — служницю, що подавала каву і кальян під час тієї дивної зустрічі, коли ми пили лакричну настоянку.

— Нас інтєрєсуют ваші дєвушкі, — випалив їй з порога Микитич, а потім повернув свою мармизу до мене. — Пєрєвєді єй, малой...

Але стара розчахнувши перед нами двері, проказала майже чистою російською:

— Прахадітє.

— О, да тут панімают русскую рєчь, вот ето уровєнь! — захоплено вигукнув «бурєвєстнік».

Подолавши тьмяно освітлену залу, повну пральних машин, ми, скеровані господинею, пірнули під важкі оксамитові штори опинившись у гостьовому передпокої. Микитич, вмостившись на жовтому шкіряному дивані, по-діловому почав гортати запропоноване портфоліо, в той час як я, всівшись у фотелі навпроти, роздивлявся навколишній інтер’єр.

Нічого незвичайного. Як кажуть малороси «бєднєнько, но чістєнько». Стіни прикрашено літографіями краєвидів Единбурга. Офісна стійка, комп’ютер, штучна пальма у діжці. На підлозі — бюджетний ковролін.

— Могу прєдложить вам кофе ілі чєго-то покрєпчє желаєтє? — поцікавилася стара.

— А шо єсть? — смикнувся на дивані Микитич.

— Віскі, джін-тонік, водка, піво в банках...

— На шару чтолі? Потому что я за обслуживаніє пєрєплачівать нє намєрєн. Вон давєча за таксі по ночному таріфу заплатіл чуть лі нє двадцать фунтов, хотя дньом обошлось би в пятьорку.

— На шару можете трахнуть друг друга в жопу... Знаєте етот анекдот? — злобно прошипіла стара, закурюючи чорну міцну цигарку. — Тут прілічноє завєдєніє для серьйозних джентльменов. Ми совєтскімі голожопимі засранцамі нє інтєрєсуємся. Ви наші таріфи знаєте?

— Фу-у-у-у, мадам, что за жаргон, — театрально поморщив ніс Микитич. — Мані на карманє, да свєжий лі у вас товар?

Я помітив, що п’яну тварюку зачепила фраза про голодранців, під час якої господиня борделю презирливо роздивлялася його брудні нігті, які стирчали з дешевих китайських сандалетів, придбаних перед гастролями на речовому ринку «Троєщина».

— Давайте нам піва в банках! Будеш піво, Орест? По чьом оно у вас?

— Пять фунтов.

— Ні хєра себе! В супермаркете максімум фунт.

— Так іді в супермаркет і покупай. І не єбі мене мозгі...

Вона саме так і сказала — мозгі, з наголосом на «о», як зазвичай кажуть одеські чи закарпатські євреї.

— Я питался... — щиро приклав Микитич руку до грудей. — Так в вашем галімом Едінбургє ночью даже нєгдє алкоголю добрать! Кстаті, откуда ви так хорошо знаєте русскій?

— Бо роділась на Закарпатьє в сємьє вєнгєрскіх єврєєв. Отєц в свойо врємя торговал со всємі, і єслі би нє проклятий Гітлєр, то ми билі би одной із самих богатих сємєй Європи. Тєпєрь вот приходітся подрабативать ночной мамкой в борделє.

— О, так ви должни любіть Совєтскій Союз, которий спас мір от фашизма і сдєлать мнє нєбольшую скідочку, ібо мой родной дядя — маршал Совєтского Союза Георгій Жуков, полководєц, что виіграл войну!

— А поцєловать мєня в сраку нє хочеш, сладєнькій? Войну виігралі амєріканци. І єслі б нє ленд-ліз і поставки продовольствія от союзніков, то Гітлєр гулял би по Красной площаді єщьо в сорок втором. Нє парь мнє ету пропагандістскую туфту! Я дєвушка пожилая і сама знаю, что к чєму. Піво брать будете?