Шизґара

Потім трапилася незбагненна нісенітниця: Олексій з якоюсь дурепою з Дружби народів почав зустрічатися, а вона кілька місяців змушена була гуляти із цим Белсом. Добре хоч, досить швидко дала йому відкоша. А трюк з несправним нібито магнітофоном — вигадала для Олексія. Інтуїтивно. Цей фокус, як показало життя, працює практично безвідмовно: ти, мовляв, чоловік, і мені без тебе не впоратися… Який же мужик встоїть? Прибіжить, голуб, любісінько — доводити свою мужність, очманівши від усвідомлення власної шляхетності. Ось тут-то й бери його голіруч в тій іпостасі, яка потрібна тобі: хоч старанного ремонтника, хоч палкого Ромео.

Взагалі-то, спочатку подобався їй Єгор Нехлюйко, син друзів її батьків, і приглянувся він давно, практично — в дитинстві. А він на неї взагалі не реагував — мала, мовляв, що з тебе візьмеш? І Ірина років з чотирнадцяти зустрічалася з іншими хлопцями. Чи йому на віддяку, чи то для підвищення власної самооцінки, або ж природа брала своє — тепер і не скажеш. Напевно, всього потроху — такий собі коктейль «Молодість», замішаний на гормонах і амбіціях. А кандидатів у кавалери вистачало: і П'єр зі Свердлова, і той таки Віталій Щербанюк, і однокласник Вовка Колесніков, і ще дехто і в школі, і у дворі, і в студії юних дикторів на республіканському радіо. Та то було таке: необов'язково-підліткове.

А потім намалювався Белс: і старший на кілька років, і студент, і спортсмен — кандидат у майстри спорту. Та так взявся до справи: з реверансами, з підходом, а сам високий, спортивний, ясноокий, і шевелюра світло-русява — викапаний, достотний казковий добрий молодець. Привабливий — спробуй не піддатися. Все у нього було, щоб привернути інтерес дівчини. Правда, дуже швидко з'ясувалося, що простий він, як перлова каша, і прямий, як злітна смуга: ні блиску інтелекту, ні дотепності, ні багатопланових думок, які сприймаються і розумом, і підсвідомістю, ні пристойної ерудиції — тобто, утримати зацікавленість, якщо панночка не примітивна, як жінка-кербуд з фільму про діамантову руку, йому було фактично нічим. Підтекстів він не вловлював, гри слів не розумів, а найдотепнішим жартом вважав фразу: «Досить, червоні дияволи, полову гнати!»