Шизґара

Як не крути, а це були останні канікули: наступного літа захист диплому й, по недовгій роботі за розподілом, — повістка на розрахунок і призов до війська. Відкошувати від служби в армії тоді було не прийнято: по-перше, держава за це могла капітально вжарити аж до посадки до тюрми, по-друге, суспільна думка про те, що ти не повноцінний чоловік, якщо не служив, хоч уже не була в країні одною-єдиною, але явно домінувала з грандіозною перевагою. А Демон і не прагнув уникнути чи ухилятися. Навпаки, думав йти, бо плани на майбутнє були. Головне — потрапити до хорошої військової частини й там себе зарекомендувати. Дідівщини, що з'явилася й вкоренилася останнім десятиліттям, він хоч і побоювався, але не до істерики: люди якось служать, а ми не гірші за людей.

По закінченні практики екіпаж теплохода проводжав Демона тепло, а судовий електромеханік, — довготелесий рудуватий бородань Антон Віталійович П'ятихатько, — в якого, власне, й практикувався юнак, розчулився, поплескав по плечі, потиснув руку й сказав:

— Ну, Віталю, ти давай після навчання до нас, — очевидно, випустивши з виду, що двох електромеханіків на суднах такого класу не буває.

Потім був місяць вдома, у батьків в рідному Запоріжжі: походи на Жданівський пляж з пацанами, вештання вечірнім містом, посиденьки у дворі з гітарою, ну, таке, як у всіх, нічого нового. В рідному місті за всі канікули Демон не побився жодного разу. А в кінці серпня прийшов час повертатися на навчання.

Києва, навіть не так самого міста, як київських пацанів, він терпіти не міг з перших днів свого там перебування. Спочатку, коли він, тільки-но прийнятий до училища першокурсник, вийшов з гуртожитку по хліб, у нього повитрушувала всі дрібняки — мідяки й срібняки — місцева гопота. «Дай десять копочєк — а єслі найду — ану, сипні мєлочі — а пострибай» — ну таке, хто не знає. Ще й під дих дали для початку та на останок попутного пенделя в дупу відвантажили для надання потрібного прискорення. Ну, це таке, але тієї ж осені у тому ж вересні він втрапив у халепу значно гіршу. У неділю його чорти понесли до Голосіївського парку — на атракціонах кататися. Ну, п'ятнадцять років, дитина по суті ж. Нагойдався, накрутився й налітався. І тут так приспіло йому відлити, а де туалет — не знав. Нічого страшного, подумав, тут парк он який здоровенний — забіжу десь в кущі на хвилинку, та й по всьому. Він відійшов алейкою, що вела кудись донизу вглиб парку, метрів двадцять, і напоровся на зграйку місцевих, хуліганського вигляду, однолітків. Згадуючи пізніше все, що відбулося, він зрозумів: вони коїли таке не вперше. Гопота вмить вправно обступила його — не вирвешся ані вперед, ані назад — а один, лупатий здоровань, зневажливо кинув Віталіку: