Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Шизґара - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Шизґара

Электронная книга - «Шизґара». Краткое содержание книги:

70-ті роки ХХ століття, Печерський район, Київ, СРСР. На країну, котрою править старезний генсек Брежнєв, насувається застій, але молодь не надто переймається політикою, її більше цікавлять значно важливіші речі: де взяти кругленьку суму на справжні джинси, пісні під гітару на традиційному місці збору, названому п’ятаком, і, звісно, кохання та поцілунки.
Читач разом із героями довідається, хто топив купальників на Центральному пляжі Києва, як купити машинку для фальшування грошей, які побоїща гриміли на ковзанці Центрального стадіону, де в Києві був гастроном Яма, де плавав лапоть і ще масу цікавих і корисних речей. Київський міський сленг, наївна романтика першого кохання, вулиці рідного міста — складові, що роблять роман Сергія Батурина непересічним свідченням тієї епохи.
1 ... 45 46 47 48 49 50 51 52 53 ... 57
Перейти на страницу:

Як не крути, а це були останні канікули: наступного літа захист диплому й, по недовгій роботі за розподілом, — повістка на розрахунок і призов до війська. Відкошувати від служби в армії тоді було не прийнято: по-перше, держава за це могла капітально вжарити аж до посадки до тюрми, по-друге, суспільна думка про те, що ти не повноцінний чоловік, якщо не служив, хоч уже не була в країні одною-єдиною, але явно домінувала з грандіозною перевагою. А Демон і не прагнув уникнути чи ухилятися. Навпаки, думав йти, бо плани на майбутнє були. Головне — потрапити до хорошої військової частини й там себе зарекомендувати. Дідівщини, що з'явилася й вкоренилася останнім десятиліттям, він хоч і побоювався, але не до істерики: люди якось служать, а ми не гірші за людей.

По закінченні практики екіпаж теплохода проводжав Демона тепло, а судовий електромеханік, — довготелесий рудуватий бородань Антон Віталійович П'ятихатько, — в якого, власне, й практикувався юнак, розчулився, поплескав по плечі, потиснув руку й сказав:

— Ну, Віталю, ти давай після навчання до нас, — очевидно, випустивши з виду, що двох електромеханіків на суднах такого класу не буває.

Потім був місяць вдома, у батьків в рідному Запоріжжі: походи на Жданівський пляж з пацанами, вештання вечірнім містом, посиденьки у дворі з гітарою, ну, таке, як у всіх, нічого нового. В рідному місті за всі канікули Демон не побився жодного разу. А в кінці серпня прийшов час повертатися на навчання.

Києва, навіть не так самого міста, як київських пацанів, він терпіти не міг з перших днів свого там перебування. Спочатку, коли він, тільки-но прийнятий до училища першокурсник, вийшов з гуртожитку по хліб, у нього повитрушувала всі дрібняки — мідяки й срібняки — місцева гопота. «Дай десять копочєк — а єслі найду — ану, сипні мєлочі — а пострибай» — ну таке, хто не знає. Ще й під дих дали для початку та на останок попутного пенделя в дупу відвантажили для надання потрібного прискорення. Ну, це таке, але тієї ж осені у тому ж вересні він втрапив у халепу значно гіршу. У неділю його чорти понесли до Голосіївського парку — на атракціонах кататися. Ну, п'ятнадцять років, дитина по суті ж. Нагойдався, накрутився й налітався. І тут так приспіло йому відлити, а де туалет — не знав. Нічого страшного, подумав, тут парк он який здоровенний — забіжу десь в кущі на хвилинку, та й по всьому. Він відійшов алейкою, що вела кудись донизу вглиб парку, метрів двадцять, і напоровся на зграйку місцевих, хуліганського вигляду, однолітків. Згадуючи пізніше все, що відбулося, він зрозумів: вони коїли таке не вперше. Гопота вмить вправно обступила його — не вирвешся ані вперед, ані назад — а один, лупатий здоровань, зневажливо кинув Віталіку:

— Слиш, жлоб!

— Я не жлоб, — розгублено заперечив хлопець. Це слово означало на тодішньому міському койне або жадібну людину, або малокультурну, або селюка.

— Та ладно, — гмикнув хуліган. — Я що, сліпий? Не бачу, хто переді мною? Купи урну.

— Хлопці, та ви чо? — ошелешено витріщився на них Віталя.

— Чєрєз плєчо, — по-хамському відповів амбал. — Ти шо, не пойняв?

Якби у вухах не булькало від бажання відлити, він обов'язково спробував би зацідити тому щодуху кулаком в ніс або з ноги по дзвіночках та відірватися в розрахунку на непоганий спурт і пристойну витривалість. Але які там ривки, коли ти практично всцикаєшся, ледь втримуючи в собі сечу?

— Ну, добре, скільки? — поступився він. Відкупитися — не так соромно, як напудити в штани при них.

— Троячка, — цинічно заявив здоровило.

Провінціал віддав гроші й хотів йти геть, та лобуряка не відступав з проходу:

— Слиш, жлоб, куди?

— А що ще?

— А урну? Забирай з собою, нам чужого не треба! Не візьмеш — гірше буде.

Хлопець подивився на гевала й зрозумів, що той не жартує, приречено взяв здоровенну, відлиту з чавуну урну, протягнув метрів п'ятнадцять-двадцять, озирнувся — ті тицяли на нього пальцями, кривили гримаси, гигикали й всіляко приколювалися, але не переслідували. Віталя оцінив наявний в нього гандикап, вирішив, що достатній, кинув свою непідйомну ношу й помчав навтьоки. У спину йому загоготали й затюгукали, а він так давав драла на всі заставки, що навіть до туалету перехотів.

1 ... 45 46 47 48 49 50 51 52 53 ... 57
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)