Місто уповільненої дії

Казимирович ставить варити картоплю. Нарізаю на кубики сало, аби зробити з нього шкварки і полити ними разом з підсмаженою цибулею варену картоплю. Від цибулі нестерпно пече очі, Казимирович каже, щоб я подивився на воду і сполоснув ножа. Тюля виносить з хати старе радіо, у якого розтрощений штепсель. Він ще довго порпається у невеликому сараї, знаходить зламану праску і ножем відкручує від неї штепсель, потім приєднує його до дроту приймача і вмикає у розетку на ґанку. На подвір'ї одразу лунає голос диктора обласного радіо, і ми весело регочемо.

— Хоч якась музика буде, — сміється Тюля і гукає до Казимировича. — Тепер буде не сумно! А, як скажеш?

— Сусідка є, — жартує старий.

— Дєда! Тобі зараз би сюди комп'ютер, Інтернет. Голих бабів би дивився, там знаєш скільки такого добра? З такими цицьками, що ого-го!

— Хе! Баби! На цигарки нема, а ви — баби. Баламути!

Підколюємо старого стосовно його сусідки Ґанки, яку першою тут побачили, запитуємо, чи гарно дає, на що Казимирович сміється, махає нам кулаком і вигукує «от, капосні». Потім приносить цілу миску огірків.

— Ранні, — ріже їх на салат, добавляє цибулі й заливає сметаною. Лише зараз на чистому сільському повітрі відчуваю дикий і приємний голод. Виносимо на подвір'я невеликий столик, розкладаємо на ньому посуд, тарілки зі стравами, чарки, пляшку.

Казимирович розпитує, як наші справи, Тюля відповідає, що все йде добре, щоправда, треба зависнути на кілька днів, на що старий неоднозначно сміється й киває головою, ніби хоче сказати, все зрозуміло.

— Олег поступає на історичний, — каже Тюля.

— Куди? На історичний? — недочуває старий. — Це добре.

Він їсть поспіхом, а п'є дуже мало, мабуть боїться інсульту. Зізнається, що також хотів колись учитися, одразу, як прийшов із фронту, але закрутився — спершу подався на шахти у Сталіно (тепер це, здається, Донецьк, так? — перепитує), а потім одружився на вчительці, поїхав із нею в Джанкой, у Крим, але вона через три роки померла, бо змалку хворіла на сухоти, нарешті вернувся сюди, до батьків, часу, словом, не було, так і життя минуло.

Кажу йому, тут краще повітря, ніж у місті, не відчувається загазованість, у нас таке чисте повітря лише о п'ятій ранку, коли все навколо спить, жодної машини. Старий на мої слова тільки похитує головою.

Тюля наливає в невеликі склянки, Казимирович кривиться й зізнається, що стільки не подужає, на що ми починаємо з нього сміятися.

— Скільки того життя!

— Ой не те вже здоров'я, — але він підносить, хоча бачимо, що робить це знехотя. Зовсім подався бідака.

— За Казимировича!

Він випиває і гірко кривиться.

— Втрачаєш форму? — сміється з нього Тюля.

— Та яку там форму… — махає Казимірович рукою. Пауза.

Мені раптом здається, що в його сивих, запалих очах, наповнених тугою, спалахують ледь помітні сльозинки.

— Тут дні рахуєш, коли вона прийде. А стріляє ж, сучка, поруч. Від людей дізнаюся, то старшого на кілька років, то молодшого, а минулого тижня поцілила в одного, який від мене аж на дев'ять відстає. І нема чоловіка. Якби ви знали, як хочеться дивитися на це небо і нічого не думати, вас бачити, знати, якими ви будете старшими. Стріляє, сучка…