Місто уповільненої дії
- Автор: Днистровый Анатолий
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: К.
- ISBN: 966-664-072-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Місто уповільненої дії». Краткое содержание книги:
Перед нами справжній міський роман, який з перших сторінок причаровує своїм цинізмом та відвертістю, породженим суворим життям та нелегкою правдою.
— Сподіваюся, ти не будеш тріпатися? — каже згодом, поправляючи перед великим дзеркатом зачіску.
— Я ж не такий, люба, — цілую її в плече. — Сподобалось?
Б'є мене по щоці і просить негайно забиратися.
— Щоб я тебе більше не бачила! Пауза.
Запитую, а може, нам, зайчик, нада все ж таки деколи перетинатися, можу поставити пляшку пива чи морозиво, любиш «пломбір» чи «каштан»? — зустрічатися необов'язково часто, просто бум-бум — і розбіглися, то як, а? Просто бум-бум — і розбіглися…
На мій цинізм не реагує, в її поведінці з'являється самовпевненість, вона щільніше закутується в халат, наче відчуває холод, наїжачується. Намагаюся взяти її за руку, але гнівно виривається, підходить до вхідних дверей, відчиняє і наказує мені звалювати.
Хочу поцілувати в щоку на прощання, наближаюся губами, але вона різко відвертається і презирливо кидає:
— Знаєш, а мені не сподобалося.
14
«Вони в місті» — спросоння чую нервовий голос, щойно знявши слухавку, і лише згодом розумію, що це говорить Тюля. Не можу в'їхати, про що йдеться і перепитую. Тюля лається і кричить, що вірмени приїхали двома мікроавтобусами із затемненими вікнами, їх там, мабуть, ціла паланка, повністю укомплектовані, з одного мікроавтобуса вийшло два двохметрових голіафа у костюмах, і один тільки Бог знає, що вони тримають за пазухами; вони вже зв'язатися зі своїми інформаторами, родичами, і треба чекати найгіршого, а краще — ноги на плечі, поки все не владнається, шариш, яка тєма починається?
Да.
Тюля дає годину на збори — необхідно звалювати з міста, поїдемо до Казимировича, у нього засядем, поки все не вщухне.
Шєт!
У боці нестерпно болить, коли намагаюся ходити. Це мене трохи кумарить, бо скоро треба їхати на вступні іспити.
Набираю номер Бідона, але в нього зайнято, через кілька хвилин набираю ще раз. Новина на Бідона діє, наче мобілізація на мешканців спокійного містечка. Він ще раз каже, що вірмени — це вроджені садисти і взагалі — на них варто кинути кілька атомних бомб, щоб їхнього сліду більше не було!
Ми прощаємося спіхом, наче Бідон запізнюється на потяг.
Зібравши все необхідне у валізу — нижню білизну, зубну пасту, щітку, дві пари чистих шкарпеток, документи, витягнувши з нички під паркетиною біля батареї у вітальні п'ятдесят баксів, з'їдаю недосмажену яєчню з помідором, випиваю гарячий чай, обпікши губи і язика. Взуваюся.
15
І раптом — у двері дзвонять. Від страху мало не всцикаюся. Це вони: неголені, злі, з дикими очима і жахливими помислами, гарячі кавказькі реб'ята, зараз, мабуть, почнеться: розпечена праска на живіт, електропаяльник в анальний отвір чи циганська голка у спинний мозок. За кілька секунд мене кидає в рясний піт. Але на превелике здивування за дверима тихо — не гепають ногами й кулаками, не шумлять.
Відчиняю і бачу переляканого Васю Булавку, в якого підозріло змарніле обличчя. Він забігає, наче побитий пес, шастає по квартирі, просить пити, пропоную йому чай, але він жаліється на спеку і від гарячого відмовляється, підбігає на кухні до крану і починає пити. Його ненаситні губи жадібно хапають струмінь води. Вася продовжує пити, а мені здається, що це триває надто довго.
Як можна вживати цю гидоту?
— Нам всім ласти!
— Що таке? — запитую його, наче не розумію, що трапилося.
— Ти не в курсах? — розгублено зиркає, втираючи мокрого від поту лоба, підбігає до вікна, дивиться на вулицю так, наче на нього наставлено кілька десятків автоматів та гранатометів.
На його лобі знову виступає піт і волосся на скронях мокріє. Неспокійно ходить по кімнаті, на мить зупиняється, прислухаючись до шумів у будинку і знову швидко триндить, що нам всім гайки, що ніхто б не подумав — все так швидко закінчиться, але нашої вини ж нема, а, Професор, правда нема? — за старою звичкою сіпає головою.
Пауза.
— Правда нема? — знову перепитує.
Мовчки оглядає його обличчя: на лобі виступили краплини поту, певно біг, як ненормальний, очі полохливо шастають по кутках, не можуть заспокоїтися, руки ніби шарпають одна одну.
— Вони знайшли Мишку. На неї навів Вова Карбюратор. От чьмо! Хто б подумав. Вова, Вова… — ніби звертається до нього.
— Чому? Він же з Арою тусувався. Да? — перепитую, бо не можу в'їхати в те, що тільки-но почув.
— Але ж він з нами завжди такий добрий і хороший! Бля, що робити? — запитує він, наче я комп'ютерна програма, яка може знайти рятівний вихід. Вася закурює, його пальці помітно тремтять, від диму, який густим клубами повільно тягнеться в гору, він примружує праве око й відкидає голову. Також беру цигарку. Кілька хвилин він мовчки курить, час від часу тільки збиває з цигарки попіл, від чого її червонастий стрижень, з якого виростає цівка диму, набуває видовженої конусної форми. Зізнається, що йому трохи страшно. — Як думаєш, що нам з Циркулем буде?