Людина біжить над прірвою

Максим на мить зупинився, а майор, що слухав тепер напружено, ще більше бліднучи, підняв брови в чеканні відповіді.

«Ну й хто ж?» — спитав самими тими бровами.

— Все він же, «батько народів»...

— Хто, хто? Повторіть!

— Йосип Кривавий — Джугашвілі!..

— Як, як? — перепитав іще раз майор жвавіше, явно збуджений звучанням цього імени.

— Джугашвілі! — повторив Максим твердо, ще й додав: — Сталін!

— Ого!.. Прикажете це записати?

— Як хочете.

— І ви підпишете?

— Певно.

Майор задумався, але, здається, над чимось зовсім іншим. Поворушив губами беззвучно, безвиразно, а далі вернувся думкою до теми й зітхнув:

— Ні, цього... записувати... не потрібно вже. І без того досить там... — махнув рукою на купу паперів. Подумав хвилинку, а потім: — Ну і?.. І що ж далі?..

Без сумніву, його зацікавила ця розмова. Він, можливо, ще й не чув ніколи нічого подібного своєю одвертістю, хоч у той же час він, звичайно, не чув тут і нічого для себе нового. Він чув те, що в його оточенні люди відважувалися носити лише в глибині душі. Те, що, може, й сам тисячу разів думав, ховаючись від усього світу й навіть сам від себе. Та його вражало те, що такі речі можуть говоритися вголос і що хтось говорить про це відважно й прямо, та ще й ось тут — у такому становищі!..

А Максим продовжував. Він говорив із гіркотою й клекотом у горлі — клекотом гніву й сарказму — про зраджених, експлуатованих, ошукуваних, тероризованих і мордованих в ім’я «вітчизни», а потім — покинених напризволяще, як непотріб. Говорив про жертви мільйонів, про чверть сторіччя мук тих мільйонів в ім’я обіцяного раю на землі в «усесвітньому машта-бі». Про фантастичний цинізм, безпардонну брехню й глум. Про загиджені й потоптані скрижалі, за які вмирали сотні тисяч у великій революції, про її святий вогонь, про наругу над тим вогнем потім та над поляглими за нього... Про оприччи-ну... Про жертви в ім’я фікції, — ні, для задоволення примх безчесних славолюбців і кар’єристів, бездарних «вождів» і «рятівників людства», а насправді — безприкладних хамів і злочинців з покликання... Про їхнє намагання звихнути всім душі й міз-ки, стягаючи людину вниз до їх власного мерзенного рівня... Про марність усіх чвертьсторічних жертв мільйонів, що виявилася в цій війні, коли після їхньої втечі мільйони нарешті, бодай на хвильку, дихнули вільніше й хотіли розправити плечі, й про люту помсту над ними. Про помсту над прозрілими людьми — і то помсту не тільки власними, але й чужими руками; надто ж про помсту руками свого недавнього «союзника», що вдерся на землю «вітчизни», де йому було вже очищене місце для безкарного мордування беззахисних прозрілих мільйонів...