Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
І Максим спроектував. Проект було схвалено, бо ті, що вершили долю всіх, навіть не поцікавилися ним як слід, бо не надавали мистецтву взагалі ніякого значення, — вони воювали тільки гарматами й бомбами, вони воювали тільки залізом і піроксиліном, тільки самою матерією.
І от у холоді, в голоді, шаленими темпами, в перерві між двома виставами, що тривала всього три дні, вони вдвох зробили її, цю приголомшуючу феєрію. Вони робили її олійними й емалевими фарбами, роблячи недопустиму з погляду технології комбінацію матеріалів, але на ділі ця комбінація виявилась дуже вдячною, бо фарба швидко сохла й давала повноцінний, соковитий тон.
А при роботі Микола й Максим висловили низку думок, що розшифровували зміст цієї феєрії. При цьому також хтось із них, у відповідь на висловлений сторонньою особою жаль з приводу того, що, мовляв, дуже дешево за роботу взято (чотири літри олії!), кинув зауваження, що — «то нічого, бо автори можуть ще й доплатити та навіть віддати й частку свого життя, щоб тільки цю завісу почепити!»
При розмові їх було троє. Третім був один «європеєць» — фанатик «Нової Европи» Ірчук: незрівняний «патріот» із «колишніх», а службове — завідувач «відділу освіти» при німцях.
Завісу було почеплено... Глядачі, що на попередній виставі бачили сцену заслоненою брудно-сірою рядниною, раптом, прийшовши на наступну виставу, ахнули. І заля заревла гурага-ном... Завирувала, заклекотіла душею, вражена, захоплена поривом у височінь... Люди зрозуміли. Все зрозуміли...
Потім Миколу було повішено. За цю ж завісу, за цю феєрію... І цікаво, що формула обвинувачення містила цілком точний переказ слів, сказаних тоді при роботі. Лише всі ті слова й думки були приписані самому Миколі, бо донощик, здається, не знав, що автором проекту був Максим. А може, донощик, той «європеєць» Ірчук, розраховував, що другого спільника видасть сам Микола, тим знищивши сам себе ще й морально?..
Та Микола дотримав слова. Дотримав слова дружби й слова про готовість нести відповідальність за свою відвагу. Він віддав не тільки «частку», а й усе своє життя за Те, щоб почепити цю вогненну деклярацію...
Того ж вечора взяли Костика на допит. Коли по нього прийшли, він забився в найбільшу гущу серед людей і тремтів дрібно, не хотів іти. Не хотів іти сам — просив, щоб його забирали разом із усіма. Варта загрожувала винести Костика на кулаках або на автоматах. Тоді Максим нагадав Костикові про мужність. Заспокоїв його й висловив свою глибоку віру, що з ним нічого не станеться, бо ж він іще дитина. Може ж, казав йому Максим, це його беруть, щоб випустити або на побачення з рідними, а тому — нема чого робити катавасію. Та й взагалі — не треба впадати в гістерію, а треба йти проти всього з відкритим чолом, навіть проти найстрашнішого. Навряд чи всі ці аргументи вплинули на переляканого Костика, але спокійний Максимів тон і підбадьорлива усмішка вплинули. Костик пішов.
А через годину чи дві повернувся. Він не плакав і не тремтів. Тяжко опустився на солому й широко відкритими очима дивився просто себе, в стіну. На всі розпитування нічого не міг розповісти до діла. Лише все повторював пошепки, що на нього кричали. Страшно кричали. І лаялись. Ой, як лаялись! Лаяли його, й матір, і сестер, і батька, і всю рідню. Аж у нього геть уся душа перевернулася від тієї лайки. І нарешті обіцяли його розстріляти, якщо до ранку не подасть «точний список усієї організації, до якої належить». Костик хрускав пальцями й метався душею в розпачі — «що ж робити?!». І благальне дивився на Максима...
Максим усміхнувся до нього на той погляд кричущий і, вкладаючи його на солому, щоб спав, промовив тихо:
— Будь мужній, Костику... То все дурне, що вони хочуть... Головне — витримати й не датись обернути себе на ганчірку... Добре?
Що ж він міг іще сказати цьому хлоп’яті? Чим потішити, що порадити?..
— Добре... — прошепотів Костик, уже переплакавши й тепер тільки схлипуючи тихо, без сліз. Він ухопив Максима за руку й не випускав. І так лежав мовчки, аж поки не заснув...
Опівночі покликано Максима.
Конвой із двох гвардійців повів його поміж стінами, через двір, через засніжену вуличку впоперек — до якогось іншого двору. Нарешті зупинились у темних сінях і постукали в якісь двері.
— Так! — почулося звідти, як із могили. Вартові відчинили двері до того «так» і впхнули туди Максима.
Це була маленька кімната в будиночку міщанського типу. Просто навпроти дверей під стіною — стіл. Над столом на стіні — ряд якихось фотографій і гасова лямпка. На столі — пляшка, чарка, револьвер і купа паперів. А над паперами сиділа, зігнувшись, бліда людина в шинелі наопашки й курила.