Все королівське військо

— Ти знаєш лінію «Кронікл»,— з притиском мовив Джім Медісон і втупив очі в заслинений, пожований недокурок своєї сигари.

День був гарячий, а струмінь повітря від електричного вентилятора віяв тільки на Джіма Медісона, зовсім не сягаючи мене, і в моїй горлянці застрягла нитка кислої, жовтої на смак слини, як буває при печії, а голова була наче висушений гарбуз з кількома насінинами, що гримотять усередині. Отож я поглянув на Джіма Медісона і мовив:

— Гаразд.

— Що ти хочеш цим сказати? — запитав він.

— Те, що сказав,— відповів я і рушив до дверей.

— Слухай, Джеку, я ж…— почав був він і поклав недокурок у попільницю.

— Знаю,— сказав я,— ви маєте дружину та дітей, і ваш старший у Прінстонському університеті.

Я казав це не спиняючись.

У коридорі за дверима був холодильний бачок. Я став біля нього, взяв зі стосика конічний паперовий стаканчик і влив у себе з десяток таких стаканчиків крижаної води, щоб змити з горлянки ту жовту кислятину. А потім ще трохи постояв у коридорі з повним шлунком води, ніби там лежав важкий холодний міхур.

Тепер я міг спати допізна, а прокинувшись, і далі лежати незворушно, лише спостерігаючи, як гаряче, кольору топленого масла сонячне проміння просотується крізь нещільні штори, бо готель, в якому я мешкав, був далеко не найкращий у місті, а мій номер — далеко не найкращий у тому готелі. Коли мої груди здіймалися, вдихаючи повітря, вогке простирало липло до голого тіла, бо влітку там усі сплять голяка. Знадвору долинав віддалений гуркіт трамваїв і мекання автомобільних клаксонів — не надто гучна, але розмаїта й безугавна суміш звуків, що подразнювала нервові закінчення, мов дотик грубої вовни. Час від часу внизу бряжчав посуд — мій номер містився над кухнею. А вряди-годи там чувся спів котрогось із негрів.

Я міг лежати скільки захочу й перебирати подумки образки того, що часом потрібно чоловікові: кава, жінка, гроші, чарка, білий пісок і голуба вода,— а потім помалу, один по одному, упускати їх, наче колоду карт з руки. Та, мабуть, усі ті речі, що нам потрібні, схожі на карти. Насправді вони потрібні нам не самі собою, хоч ми й вважаємо, що не так. Адже карта нам потрібна не як саме карта, а тому, що в цілком довільній системі правил і цінностей і в особливій комбінації, частину якої ми вже маємо в руках, вона набуває певного значення. Але припустімо, що ми не за картярським столом. І тоді, якщо ми навіть знаємо правила гри, та чи та карта не має для нас ніякого значення. Вони всі подібні на вигляд.

Отож я лежав собі, хоча й знав, що через деякий час однаково встану,— не вирішу встати, а просто раптом усвідомлю, що вже стою посеред кімнати, так само як згодом, щоразу трохи дивуючись, виявлятиму, що п’ю каву, розмінюю гроші, упадаю коло жінки, підношу до рота чарку, плаваю у воді. Неначе хворий на амнезію, що грає сам із собою в лікарняній палаті. Отак і я встану й здам собі карти, аякже. Тільки потім. А поки що лежатиму й далі, знаючи, що вставати мені не доконче, й відчуваючи блаженну порожнечу та приємну втому, немов святий після нічного єднання з богом. Адже Бог і Ніщо мають багато спільного. Досить лише на мить опинитись віч-на-віч з тим чи з тим — і виявиться, що впливають вони на людину однаково.