Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
Люди довіряли йому, бо то ж він виступав проти махінацій із цеглою. А деякі верховоди у столиці штату дізналися про це, приїхали на ферму його тата у великій гарній машині й сказали, що дуже хочуть, щоб він став губернатором.
Я схопив Сейді за руку.
— Невже він збирається…
— Та цитьте ви! — з люттю відрубала вона.
Я подивився на Даффі, що сидів на помості позад Віллі. Обличчя Даффі було стривожене. Кругле, червоне, мокре від поту — і стривожене.
— О, вони йому такого наговорили! — провадив Віллі.— І той бовдур усе проковтнув. Він заглянув собі в душу і вирішив: а чого ж, спробую повернути все на інше. І хоч не забував, що він усього-на-всього простий хлопець, почав думати, як узятися до діла. Звичайна собі людина, син бідного фермера, він вірив, як і всі ми в нашій глушині віримо, що й найпростіший, найбідніший з нас може стати губернатором — аби тільки його земляки визнали, що він має до цього хист.
Ті добродії в смугастих штанах розкусили нашого простака і обвели його круг пальця. Вони туркали йому у вуха, який буцімто безхребетний нікчема отой Макмерфі, і який покірливий слуга своїх столичних хазяїв Джо Гаррісон, і як вони самі хочуть, щоб він, наш простак, устряв у боротьбу між ними й спробував привести до влади чесний уряд. Отаке вони йому туркали. Але…— Віллі спинився і здійняв до неба праву руку із затиснутими в ній папірцями.— Але чи знаєте ви, хто вони були? Гаррісонові наймані лакизи й посіпаки, які хотіли, щоб наш селюк відняв у Макмерфі голоси селюків. Чи я сам здогадався про це? Ні, не сам. Не сам — бо чув тільки їхню солодку мову. І не знав би правди й досі, коли б оця жінка…— і він показав на Сейді,— коли б оця жінка…
Я штовхнув Сейді ліктем і мовив:
— Сестричко, від сьогодні ви безробітна.
— …коли б оця достойна жінка не знайшла в собі досить чесності й благородства, щоб розкрити мені їхню брудну змову, від якої смердить аж до самого Всевишнього!
Даффі вже звівся на ноги і обережно, бочком посувався до переднього краю помосту. Він з розпачем поглядав то на оркестр, ніби хотів дати йому знак ушкварити музику, то на публіку — ніби силкуючись придумати, що їй сказати. Нарешті він дійшов до Віллі й почав щось говорити йому.
Та на першому ж слові Віллі рвучко обернувся до нього.
— Осьде! — ревнув він.— Осьде! — І змахнув правою рукою, в якій був текст його промови.— Осьде він, Іуда Іскаріот, лакиза і попихач! — Його рука з промовою, якої він так і не прочитав, знов зметнулася, показуючи на Даффі.
Даффі намагався щось йому сказати, але Віллі не слухав, а все вимахував своїми аркушиками перед його носом і кричав:
— Дивіться на нього! Дивіться!
Даффі, задкуючи від нього, озирнувся на оркестр, замахав руками до музикантів і заволав:
— Грайте! Грайте! «Зоряний прапор»!12
Та оркестр не заграв. А коли Даффі знов обернувся до Віллі, той іще завзятіше, ніж доти, махнув перед ним своїм рукописом і крикнув:
— Дивіться, ось він, Гаррісонів прислужник!
— Це неправда! — зойкнув Даффі й відступив ще на крок від грізної правиці.
Не знаю, чи Віллі мав намір це зробити. Та мав чи не мав, але зробив. Не можна сказати, що він зіпхнув Даффі з помосту. Він тільки наступав на Даффі, а той задкував понад самим краєм помосту, неначе в танці, такому собі повільному, плавному, легкому, мрійливому адажіо, виписуючи руками кола перед обличчям, що скидалося на здивований вершковий торт з діркою посередині — то був рот Даффі, але з нього не виходило ані звука. Не чути було ані звука й на п’яти акрах спітнілого люду. Всі мовчки стежили за танцем Даффі.
Отак танцюючи, він і полетів з помосту. А впавши на землю, привалився до підпори і застиг, півлежачи, півсидячи, з усе ще роззявленим ротом. Одначе й тепер з рота в нього не вийшло ані звука, бо йому геть забило подих.
Така сцена, а я без фотоапарата!
Віллі навіть не завдав собі клопоту зазирнути за край помосту.
— Хай лежить, свиня! — вигукнув він.— Хай лежить, а ви, простаки, послухайте мене. Еге, ви теж простаки, і вони дурили вас так само, як і мене, хтозна-скільки разів. Бо ми, по-їхньому, на те й існуємо. Щоб нас дурили. Ну, а цього разу я сам пошию когось у дурні. Я виходжу з гри. І знаєте чому? — Він зробив паузу і провів по обличчю долонею лівої руки, втираючи піт.— Не тому, що почуваю себе ображеним. Аж ніяк, я ще ніколи в житті не почував себе так добре, бо тепер я знаю правду. Мені б належало давно її знати. Якщо злидень чогось хоче — він має сам цього добиватися. Ніякі медоточиві добродії в розкішних автомобілях нічого для нього не зроблять. І коли я знов прийду до вас як кандидат на губернатора, я прийду сам і прийду, щоб перемогти. Але тепер я виходжу з гри.