Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
Я відмовляюся на користь Макмерфі. Бог свідок, усе, що я тут казав про Макмерфі,— правда, і я ладен повторити свої слова знов і знов, але я закликатиму виборців нашого штату голосувати за нього. Я, а зі мною й інші селюки гуртом виб’ємо дух з того Джо Гаррісона, так що він у нас і в гицелі не поткнеться. А тоді побачимо, як покаже себе Макмерфі. Це його останній шанс. Настав час, коли треба сказати правду, і я скажу її. Рознесу по всьому штату, з краю в край, навіть якщо мені доведеться їздити верхи на хворостині чи вкрасти собі мула, і ніхто — ні Джо Гаррісон, ні хтось іще — мене не зупинить. Бо мене надихає свята віра, і я…
Я нахилився до Сейді.
— Слухайте, мені потрібно зателефонувати в столицю. Я подамся до готелю чи де тут у них найближчий телефон. Треба повідомити про це газету. А ви лишайтеся тут і, бога ради, добре все запам’ятайте.
— Гаразд,— кинула вона, не дуже дослухаючись до мене.
— А коли вистава скінчиться, хапайте Віллі й везіть його до міста. Будьте певні, що Даффі вас у свою машину не запросить. Отож беріть цього йолопа і…
— Де ж пак, йолопа,— мовила вона. Тоді додала: — Катайте собі.
І я пішов. Я протискався крізь натовп скраю трибуни для публіки, а голос Віллі гупав у мої барабанні перетинки й струшував сухе листя з дубів. Повертаючи за ріг трибуни, я озирнувся й побачив, як Віллі жбурляє геть свої аркушики з промовою, і вони, кружляючи, падають йому до ніг, як він б’є себе кулаками в груди й кричить, що правда там і їй не потрібні ніякі папірці. Він стояв на помості серед розкиданих аркушиків, піднявши догори руку, так що рукав піджака задерся аж до ліктя, з червоним, як буряк, геть мокрим від поту обличчям, із звислим на чоло чубом і викоченими палаючими очима, п’яний мов чіп, і позад нього яскріли червоно-біло-сині прапори, а над ним — розжарене до кольору міді небо.
Я трохи пройшов по вимощеній жорствою дорозі, а тоді мене підібрав ваговоз, що їхав до містечка.
Пізно ввечері, коли все ущухло і місцевий поїзд, важко сапаючи серед полинового простору під зоряним небом, віз містера Даффі назад до столиці (певна річ, складати звіт Джо Гаррісонові), а Віллі вже кілька годин був у ліжку, відсипляючись з перепою, я сягнув рукою по пляшку, що стояла на письмовому столі в моєму номері аптонського готелю, і спитав Сейді:
— Чи не зволите ковток рідини, перед якою не можуть встояти ніякі грати чи дошки?
— Що-що? — перепитала вона.
— Ні, вам не зрозуміти цієї думки, яку я висловив за всіма правилами граматики.
— А, я й забула,— мовила Сейді.— Ви ж училися в університеті.
Атож, я за всіма правилами вчився в університеті, але, як тепер зрозумів, навчився там далеко не всього, що належало б знати.
Віллі дотримав свого слова. Він роз’їжджав по штату, закликаючи голосувати за Макмерфі. Їздив він не верхи на хворостині, не на купованому чи вкраденому мулі. Але заїздив геть свого доброго держаного автомобіля на нерівних, схожих на пральну дошку дорогах, на глибокій, аж до осей, пилюзі, а втрапивши під зливу, загрузав у чорному багні й мусив сидіти в автомобілі, чекаючи, поки нагодиться запряг мулів і витягне його. Він ставав на приступках школи, на ящику, позиченому в місцевого крамаря, на фермерському возі, на ганку придорожньої крамниці — і промовляв.
— Друзі червонопикі злидні і тюхтії, брати селюки,— звертався він до слухачів, нахиляючись уперед і вдивляючись у їхні обличчя. А тоді робив паузу, чекаючи, поки вони всотають його слова.
Западала тиша, і в натовпі наростали обурення і протест. Ті люди знали, що так їх називають позаочі, але ніхто ще не ставав отак перед ними й не казав їм цього в обличчя.
— Еге ж,— провадив Віллі, кривлячи рота,— еге ж, оце ви і є, і нема чого визвірятися на мене за ці слова. А хоч і визвіряйтеся, я все одно їх кажу. Оце ви і є. І я також. Атож, і я червонопикий злидень, бо мене так само палило сонце. Атож, і я тюхтій, бо попався на гачок отому медоточивому добродієві у розкішному автомобілі. Мені встромили в рота солодку жуйку, і я замовк. Атож, я селюк, той самий селюк, якого вони хотіли використати, щоб розколоти і обернути на свою користь голоси інших селюків. Але я звівся з чотирьох лап і став на рівні ноги, бо навіть собака може цього навчитися, тільки дай йому час. І я навчився. На це теж потрібен був час, але я навчився, і ось стою перед вами на власних ногах.— Він знов нахилявся до слухачів й запитував: — А ви? Ви стоїте на власних ногах? Чи навчилися бодай цього? Чи можете навчитися, як по-вашому?