Селінджер Дж.9 оповідань [UK]

Дійсність завжди стає очевидною занадто пізно, але найбільш дивовижна різниця між щастям і радістю полягає в тому, що щастя — то тверде тіло, а радість — рідина. І моя рідина почала просочуватися крізь стінки посудини вже наступного ранку, коли мосьє Йошото затримався на хвильку біля мого столу і приніс конверти з роботами двох нових учнів. У той час я працював над малюнками Бембі Крамер і доволі беззлобно, знаючи напевно, що мій лист до сестри Ірми знаходиться у безпеці поштової скриньки. Але я в жодному разі не був готовий сприйняти той химерний факт, що в світі існують дві людини, які мають менше таланту до малювання, ніж навіть Бембі чи Р. Го-вард Ріджфілд. Відчуваючи, як із мене витікає доброчесність, я запалив цигарку просто в кімнаті для викладачів — уперше з того моменту, як був прийнятий на роботу. Але не встиг я зробити і чотирьох затяжок, як відчув (хоча очей і не підіймав), що на мене дивиться мосьє Йошото. Через хвилину я отримав підтвердження цього факту, бо почув, як той відсуває стілець. Як і завжди, я піднявся, коли він рушив до мене. Він пояснив мені з біса дратівливим шепотом, що особисто він зовсім не проти паління, але, на жаль, правила школи забороняють палити в кімнаті для вчителів. Він поклав край моїм рясним вибаченням, великодушно махнувши рукою, і повернувся до тієї частини приміщення, де він працював разом із мадам Йошото. Мене охопила справжня паніка, коли я замислився, як мені зберегти розум упродовж найближчих тринадцяти днів, до того понеділка, як має надійти наступний конверт від сестри Ірми.

Був ранок вівторка. Решту робочого дня і робочі часи наступних двох днів я провів, із головою занурившись у роботу. Я, так би мовити, розклав на складові геть усі роботи Бембі

Крамер і Р. Говарда Ріджфілда, а потім знову склав докупи, але вже з новенькими деталями. Я розробив для обох учнів буквально десятки знущальних, ідіотських, але доволі конструктивних вправ із малювання. Я писав їм довжелезні листи. Я майже благав Р. Говарда Ріджфілда на деякий час відмовитися від карикатур. Якомога делікатніше попросив Бембі припинити, хоч на деякий час, надсилати малюнки із назвами на кшталт «Прости-їм їхні гріхи». Пізніше, а саме десь під вечір середи, відчуваючи, що нервів у мене на все це вже не вистачає, я вилаяв одного з двох нових учнів, такого собі американця з Банґора, штат Мен, який у своїй анкеті з відвертістю, що заслуговує на краще застосування, заявив, ніби його улюблений художник — він сам, і відніс себе до напрямку «абстрактного реалізму». Щодо часу, який у мене залишався після роботи, то ввечері вівторка я поїхав автобусом у справжній Монреаль і просидів геть усю програму Тижня фестивалю мультфільмів у дешевому кінотеатрі — причому майже весь час мені довелося дивитися на те,як мишачі банди обстрілювали пробками від шампанського одного кота за іншим. Увечері середи я зібрав подушки з підлоги, поклав їх одна на одну і спробував намалювати напам’ять картину сестри Ірми про поховання Христа.