Відьмак. Кров Ельфів

— Не знаю, — промовив ґном із зусиллям. — Я тобі не мудрагель. Роблю, що вважаю за добре. Білки схопилися за зброю, пішли в ліси. «Людей у море!» — кричать, не знаючи, що навіть те яскраве гаселко підказали їм нільфгардські емісари. Не розуміючи, що гаселко те звернене не до них — звернене воно саме до людей, має збудити людську ненависть, а не горіння до битви в молодих ельфів. Я це розумію, тому те, що роблять скойа’таелі, вважаю за злочинну дурість. Що ж, може, за кілька років мене назвуть за це зрадником і запроданцем, а їх називатимуть героями… Наша історія, історія нашого світу, знає такі випадки.

Він замовк, посмикав себе за бороду. Цірі також мовчала.

— Елірена… — буркнув він раптом. — Якщо Елірена була героїнею, якщо те, що вона зробила, зветься героїзмом, то най мене звуть зрадником і боягузом. Бо я, Ярпен Зігрін, боягуз, зрадник і ренегат, стверджую, що ми не повинні одне одного вбивати. Стверджую, що ми повинні жити. Жити так, аби пізніше не мусити ні перед ким вибачатися. Героїчна Елірена… Вона мусила. «Вибачте мене, — благала, — вибачте». Най його сто дияволів! Краще загинути, ніж жити з усвідомленням, що зробив щось, що вимагає прощення.

Він знову замовк. Цірі не ставила запитань, що просилися їй на язик. Інстинктивно відчувала, що не повинна.

— Ми мусимо жити поряд одне з одним, — продовжив Ярпен. — Ми й ви, люди. Бо в нас просто немає іншого виходу. Років двісті ми про те знаємо, а десь понад сто працюємо над цим. Хочеш знати, чому я пішов на службу до Генсельта, чому прийняв таке рішення? Не можу дозволити, аби та праця зійшла на марне. Сто років із гаком ми намагалися ужитися з людьми. Половинчики, гноми, ми, навіть ельфи, не кажучи вже про русалок, німф чи сильфід, вони завжди були дикунки, навіть тоді, коли вас тут і зовсім не було. Най його сто дияволів, тривало це сто років, але вдалося нам якось укласти те спільне життя, життя поряд одне з одним, разом, вдалося нам почасти переконати людей, що ми відрізняємося одне від одного дуже мало…

— Ми взагалі не відрізняємося, Ярпене.

Ґном різко обернувся.

— Взагалі не відрізняємося, — повторила Цірі. — Адже ти думаєш і відчуваєш, як Ґеральт. І як… як я. Їмо ми те саме, з одного казанка. Допомагаєш ти Трісс — і я також. Ти мав бабцю, і я мала бабцю… Мою бабцю вбили нільфгардці. У Цінтрі.

— А мою — люди, — із зусиллям сказав ґном. — У Брюґґе. Під час погрому.