Розбите дзеркало

— Не знаю, чи він вам сподобається, — Лора замислено провела пальцем по корпусу диктофона. — Але роблю дарунок не так вам, як собі. Я не маю права карати винних. І хоча співчуваю Жовніру й розумію мотив, не можу собі дозволити стати на його бік. У мене, панове, дуже специфічне розуміння теми правосуддя. Закон і справедливість мусять бути єдиним цілим. Проте ми живемо в країні, де так не є. Ніколи не було. І навряд чи скоро буде.

— Ви песимістка, — кинув Горностай.

— Це каже людина, чиїми зусиллями дванадцять років тому закрили справу про вбивство, бо там замішана її донька, — жорстко мовила Лора. — Каже в присутності того, хто все знав і свідомо порушив закон. Хіба справедливо посадили двох нещасних волоцюг? А Жовніра запроторили в колонію, бо підняв хвилю й розгорнув бурхливу діяльність? Хіба не ви, пане Горностаю, непрямо винні в убивстві вашої доньки?

Чоловіки перезирнулися.

— Пані Кочубей, якщо ви далі намірилися вести розмову в такому ж тоні й дусі — ми попрощаємося, — відчеканив прокурор. — І нагадую: моя донька наклала на себе руки. Її довела вся ця чортівня.

Перед тим як відповісти, Лора ввімкнула диктофон. Погляди співбесідників їй не сподобалися. Проте ніхто не вимагав вимкнути запис.

— Вашу доньку Алісу вбито, пане Горностаю. Саме тому я тут і веду нашу розмову. Давайте почнемо з кінця.

Жоден із трьох не зважав на фірмову піцу, яка холонула на столі.

— Що відбулося, — Лора говорила спокійно, розмірено. — Діану Жовнір зґвалтовано й убито в старому, не придатному для життя будинку дванадцять років тому. Дівчина була з неблагополучної родини. Заробляла на життя проституцією. Брат Роман — двічі судимий. До злочину причетна донька прокурора. У нього є всі можливості не лише вивести доньку з-під удару, а й закрити справу. Умовою одного з фігурантів, Антона Хитрова, є саме такий варіант. Інакше він не відмовиться від свідчень. Або всіх рятують — або нікого.

— Ви затягнули передмову. Товчете воду в ступі, — процідив Заруба.

— Жовнір відсидів ні за що дванадцять років, — Лора не зважала на репліку. — Він вийшов і почав мститися. Підтвердження цьому — нічний напад на Едвіна Моругу. Месник навмисне підгадав, аби мільйонер помер останнім. Із усієї компанії вбивць Моруга виявився наймолодшим. Померти, за задумом, мав у день народження. Коли виповниться тридцять. Бо саме день народження Ігоря Ярового став днем загибелі Діани. Символічно, месники люблять прив’язуватися до символів.

— Маніяки теж, — вставив Горностай.

— Тут можу погодитися. Роки, проведені за колючим дротом не за своє, могли негативно вплинути на Романову психіку. Підтвердження тому: вдала спроба прив’язати смерті вбивць до легенди про проклятий будинок. Активна Таня Помічна почасти вигадала її, почасти — надала трагічним фактам містичного звучання. Вона відчайдушно хотіла захистити пам’ятку сіверської міської архітектури, залякавши тих, хто на неї зазіхає. Люди бояться незрозумілого, крім того, забобони ніхто не скасовував. Відтак Жовнір вирішив заплутати сліди, прикритися відомою в місті страшилкою. Надати їй матеріального втілення. Вдалося, бо потрібна інформація зливалася в інтернет дуже швидко. Сенсаційні публікації випереджали поліцейське розслідування. І тут ставимо перший знак питання.

— Перший?

— У цій історії їх виникатиме чимало, пане прокуроре, — Лора випила води, у горлі вже пересохло, прокашлялася. — Зі слів Аліси, усім п’ятьом приходили повідомлення на телефони. Невідомо звідки. Виглядало — з того світу, і саме на таке був розрахунок. Раніше, до нашої розмови з вашою донькою, це підтвердили Хитров із Моругою. А повідомлення про смерть Хитрова криміналістка Катерина Сова також дістала з невідомого номера. Раніше в такий самий спосіб прилетіло про смерть Єви Бортникової. Вас нічого не дивує, колеги? Запитань нема?

— Накупити сім-карток, вставляти кожну нову в телефон, посилати sms з нового номера, потому викидати картку. Зрозумілий та популярний метод, в мене немає запитань, — відрубав Заруба.

— Так само не маю, — підхопив Горностай.

— Я не про методи. Мова про те, звідки в учорашнього в’язня Жовніра телефони слідчого, криміналіста й кожного з п’яти вбивць, колишніх шкільних друзів. Припустімо, контакти юридичної фірми Ярового є в інтернеті. Але там немає його особистого номера. Він є на візитівці — але ж візитівки Яровий не роздає на всі боки. Те саме з Моругою: день його народження є на офіційному сайті фірми «Ранчо». Там же — контакти офісу. Проте приватний номер він так само не поширює публічно. Нарешті, Аліса. Її телефон точно не світиться у сферах, котрі не входили до інтересів вашої доньки, пане прокуроре. Не кажучи вже про будівельника Антона Хитрова й базарну продавчиню Єву Бортникову.

— На що натякаєте?

— Пане Зарубо, ви досі не зрозуміли? — Лорині брови стрибнули вгору. — Рецидивіст Жовнір сидів дванадцять років. Він сам не мав змоги роздобути більшу частину цих контактів. Також не мав змоги тоді, дванадцять років тому, дізнатися прізвища причетних до вбивства сестри. Бо ви, пане Горностаю, засекретили історію. Знищено все, навіть особисте щиросердне зізнання Хитрова, написане після пресингу в камері. Власноруч, до речі. Нехай Жовнір дізнався через когось прізвище Хитрова. Хоча теж навряд, після зізнання його ізолювали, посадили в одиночку, відрубали від усіх можливих контактів. Ось іще запитання: звідки він знав тоді?