Розбите дзеркало
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Павутиння мороку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-8097-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Розбите дзеркало». Краткое содержание книги:
4
Лора завмерла.
Стояла стовпом недовго — почала повільно обертатися навколо себе, тримаючи кольт у витягнутій правиці. Їй здавалося, що осіння темрява ворушиться довкола, насувається щільно, густо, поглинає водночас та звідусіль.
— Ед! Моруга! — заволала з погано приборканим відчаєм. — Сюди! Бігом сюди!
— Що там?! — долинуло від ганку.
— Та бігом же!
За мить поруч важко захекали. Едвін, як був, у капцях на босу ногу, джинсах і сорочці, наспів, стискаючи щось замашне. Зблизька Лора роздивилася камінну кочергу, показала на тіло, відчаю вже не приховувала:
— Тягніть! У дім! Швидко, я прикрию!
Моруга миттю оцінив ситуацію, пожбурив кочергу геть. Нахилився над Соколом, покректав, розвертаючи горілиць та беручи під руки. Богдан застогнав, спробував підвестися сам, та завалився, тягнучи за собою Едвіна. Ковбой коротко й люто матюкнувся, перехопив пораненого зручніше й поволік, задкуючи до ганку. Сокіл усе одно намагався допомогти, перебираючи ногами.
— Та не смикайся ж ти! — вигукнув Моруга.
— Зараз, Бодю, зараз! — Лора рухалася поруч, сторожко водячи дулом по периметру.
Двері господар у поспіху лишив прочиненими. Долати сходинки виявилося найважчим, але вже через поріг Сокіл з горем навпіл перебрався сам. Усередині Едвін лиш підштовхував пораненого по підлозі до широкої канапи в центрі великої вітальні. Коли Лора зайшла й зачинилася, Богдан уже мостився там, уперто відстороняючи Моругу.
— Поліція?
— Тут же не доб’єшся з першого разу. Зв’язок за містом — самі знаєте.
— Чорт забирай! Ви не викликали?
— Щойно нарешті відповіли — тут ви стрельнули, закричали! Мені до вас бігти треба було чи… Ой, ну вас! — Едвін впав на канапу. — Ось мені день народження!
— Дзвоніть уже, все!
Світло все ж вирішила не вмикати. Поки Моруга тицяв на кнопки свого телефона, Лора хотіла присвітити своїм. Не змогла — невдала спроба нагадала про розряджений акумулятор. Згадала про Богданів телефон, обмацала його кишені.
Не знайшла.
— Як ти? — спитала, торкнувшись його плеча.
— Десь він узявся, — вистогнав Сокіл, показав великого пальця. Чим дав зрозуміти — з ним не так добре, як мало бути, але краще, ніж могло.
— Пістолет твій де?
Богдан відмовчався. Лора припустила — випав чи вибили з руки, валяється десь у траві. Чи Жовнір прихопив із собою. Травматичною зброєю можна так само завдати шкоди. Навіть убити, Лора знає такі випадки. Нахилилася до Сокола так близько, як могла, видивляючись у темряві рану.
— Присвітіть сюди, — кинула Едвіну.
— Так мені дзвонити — чи світити вам? — тон просякнув знущанням.
Пішов ти в сраку, козел.
— Дзвоніть, — видихнула натомість.
Кольт поклала поруч. Легенько мацнула Богданову голову. Палець знайшов в’язке та вологе, Сокіл застогнав.
— Рану треба промити й перев’язати.
— Слухаюсь, — Моруга з телефоном відступив углиб зали, ближче до вікна.
— Аптечка є в домі?
— Шукайте, у ванній десь має бути, — господар показав напрямок, голосно сказав тепер уже в трубку: — Поліція! На мене напали! Едвін Моруга, ось хто говорить! Тут поранений, почули?
Він далі гарикався з черговим, та Лору розмова вже не цікавила. Нарешті видзвонив поліцію, це зараз головне. Лишається дочекатися, тим часом є чим себе зайняти.
— Тримайся, вже все, — заспокоїла вона Сокола.
Підвелася, пішла до ванної навпомацки, намагаючись зорієнтуватися у темряві в незнайомому помешканні. Моруга вже втретє повторював свою адресу, матюкав зв’язок і когось тупого на тому боці. Лора гмикнула, збоку це все чомусь почало смішити.
І враз завмерла, порівнявшись із ванною кімнатою.
Побачити не могла — щось почула.
Новий рух, мовби хтось переступав з ноги на ногу. Переносив центр ваги, втомившись клякнути в одній позі.
Тут, у будинку, ще хтось був.
Вже хтось є.
Коли Моруга вибігав — двері лишив навстіж.
Обійти будинок довкола, зайти з протилежного боку…
— ВІН ТУТ!
Лора налетіла на двері ванної, намагаючись притиснути вагою свого тіла. Її виявилося замало — зсередини штовхнули сильно, звук удару злився з її відчайдушним криком. Лору відкинуло, зарядило в голову, забиваючи лоба й квасячи ніс. Вона зойкнула від лютого болю, схопилася за лице.
Чорна тінь вилетіла з ванної, збила її з ніг.
Щось горлав Моруга.
Звук удару — кинув у нападника телефоном, нічого іншого під рукою не мав.
Лора звивистим вужем ковзнула, дивом уникаючи взутих у важкі черевики ніг. Уявила пораненого Богдана між нападником та Моругою. Вкотре за останній час дивуючись сама собі, якимсь чином змогла вчепитися в ногу. Її протягнуло по підлозі, вона глухнула від власного крику, яким заповнила, здається, весь простір, але причепилася міцніше.
— ПУСТИ, ДУРЕПА!
— Ромо, не треба! Не дурій, Ромо!
— Ах ти ж! Пусти, сказав! Приб’ю!
— А-А-А-А! — це вже заревів Сокіл.
Лора ковзала обличчям донизу. Вона не могла бачити, хто і що робить довкола. Почула звук падаючого тіла, сплетені в тріо метри чоловічих лайливих тирад: господаря, нападника, пораненого.
Тут її вдарили в голову.
Сильно, п’ятою.
Вона не витримає наступного копняка.
З клекотом пораненого птаха розчепила руки, звільнивши Жовнірову ногу.
Перекотилася, відповзла, поплазувала — тіло шукало безпечніше місце, хоч мозок і думав, як би взяти реванш, атакувати, не дозволити…
Постріл.
Крик.
Знову постріл, ще один, ще.
На підлогу гупнуло ще одне тіло.
— Ларисо! Все, Ларисо! Вже все!
Вона застогнала, сіла. Голову макітрило, будинок гойднувся, перед очима рясніли яскраві різнокольорові цяточки. Та все ж роздивилася перед собою Моругу. Трохи далі — Сокола, сидів на підлозі, біля канапи.
Між ними — тіло, що лежало на боку.
— З днем народження, — сама не зрозуміла, чому вирвалося.
Три дні після того…
Лариса Кочубей досі не придумала пояснення, для чого тоді, проти ночі, гукнула Данила Гайдука на допомогу.
Він усе одно примчав, коли в будинку Едвіна Моруги все скінчилося. Так, підняв хвилю. Висмикнув із ліжок усіх, кого зміг. Але від Богдана Соколовського користі виявилося в рази більше. Це його постріли вирішили справу: Ковбой у критичний момент повів себе зовсім не по-ковбойському. Забув, для чого йому кольт, тікав щодуху, і Роман Жовнір промахнувся лише тому, що на нозі висів вантаж — відволікся, втратив рівновагу.
Лора врятувала від кулі його — і соромилася, бо щиро шкодувала про це.
Сокіл врятував її — дотягнувся до револьвера, стріляв на рух, так, як звик відчувати ворога в темряві на війні.
Жовнір дочекався медиків, але перестав стогнати, ще поки вони їхали. Помер на руках лікаря, кульові поранення в груди та голову виявилися несумісними з життям. Тож тіло не чіпали, зате забрали Сокола з розбитою потилицею. Йому нічого не загрожувало, уже на ранок рвався за кермо й додому. Не слухав нікого, навіть Лору, але втрутився Гайдук — і Богдан погодився лежати в окремій палаті стільки, скільки треба. Принаймні так усі зрозуміли з того скупого набору слів, якими поранений оперував.
Лора хотіла повернутися до Києва з інших причин. Хоча потреба виспатися нарешті у власному ліжку, вимкнувши всі телефони, була гострою. Слідчий Христенко швидко закінчив із нею, взявши всі потрібні пояснення як у свідка. У Чернігові її вже нічого не тримало. Та Гайдук спершу наполягав, аби вона лишилася — хоча б для того, аби навідувати Сокола в лікарні. Потім питання знялося: примчала Оля, його дружина, поставила лікарню «струнко», і там прискорили процес первинної реабілітації — аби швидше позбутися хоч мовчазного, зате проблемного пацієнта. Бо не надто щедрого на слова чоловіка з верхом компенсувала гостра на язик дружина.