Скорботна п'ятниця

— Як це з мого боку нечемно! — знов і знов повторював художник. — Примусити вас стільки чекати.

— Пусте, не варто клопотатися: не могли ж ви урвати свою роботу на половині, щоб усе пропало. Це я повинен вибачитися, що зайшов без попередження. Хотів дізнатись, як там мої Іуди.

— Я вже почав їх робити. Не турбуйтеся.

— Треба, щоб бодай один із них був метр вісімдесят на зріст.

Матісано щось прикинув подумки, водночас повторюючи, мов автомат:

— Метр вісімдесят… Бодай один… А чому не обидва? Адже це не важко — зробити довшими ноги.

— Тим краще, тим краще.

— Звичайно я роблю Іуд куди менших на зріст — метр сорок, метр п’ятдесят. Достоту не знаю, але, на мою думку, Іуда був не вищий від Ісуса. До того ж їх і так ставлять високо — на дахах або карнизах будинків, тож робити їх довготелесими немає потреби.

— Тому я й прийшов, не попередивши вас заздалегідь. Мені здалося, що про розміри я вам нічого не сказав… — І, не в змозі стриматись (адже те, що на серці, так і проситься на уста), запитав: — То вас покинули самого?

— Як бачите.

— Пішли гуляти? — насмілився запитати Рікардо.

— Та гуляти, якщо так можна висловитись про мою дружину. Улюблене місце її прогулянок — цвинтар.

— Тужить за кимось із родичів?

— Тужить за втраченими грошима. Там стоїть сила-силенна пам’ятників і надгробків роботи мого тестя, за які йому не заплатили. Прийшовши на кладовище, вона, бідолаха, щоразу їх перелічує і прикидає, скільки б ми мали, якби ці багатії заплатили нам бодай частину. І крім того, вона там тішиться видінням батькових рук: каже, ніби бачить, як його руки з молотком і різцем пурхають, мов ті голуби, довкола його витворів.

— Скільки в людях того марнославства, — зауважив Тантаніс, — замовляють мармурові надгробки, не маючи чим платити за них.

— Та ще й з каррарського мармуру. Багатії визнають тільки каррарський мармур, вважаючи, що їхній мертвий родич образиться, коли поставити йому пам’ятник із місцевого. А як надгробок або пам’ятник поставлено, то знімати його не можна — заборонено законом.

— Вік живи, вік учись, — мовив Рікардо.

— Багато людей ходять на цвинтар не до родичів, а до боржників. Моя якось зустріла там одного лікаря і слово за словом розповіла йому, скільки її грошей стоїть у вигляді скульптур на могилах, на що лікар відповів їй: «Знали б ви, скільки моїх грошей тут лежить, сеньйоро. Ось цей, оцей і отой, — і він показав їй на кілька мавзолеїв, — повмирали, не заплативши мені за лікування».

— Не вельми схвальна рекомендація для медика, — засміявся Рікардо і, змінивши тон, запитав: — То ви, мабуть, через це перестали працювати з мармуром?