Скорботна п'ятниця

«Ано Хуліє, Ано Хуліє, навіщо ти існуєш на світі? — промовляв він подумки. — Навіщо ці люди, ці речі? Чому не розсиплеться воно на порох?»

Заплющив заплакані очі — і яке щастя! — перед ним відразу виник божественний образ Сімонети.

Ана Хулія невіддільна від дядька Рамона, а Сімонета — від свого татуся, що, здавалося, цілував повітря, а ходив смикаючись, наче морський коник.

Почувся автомобільний клаксон. Він залишив машину Тройо на вулиці біля свого будинку.

«Поліція, — подумав Рікардо. — Машину впізнали».

Але ні, у двері постукали, й до кімнати зайшов Шалений Мурах, несучи в оберемку альбоми та книжки з картинами італійських художників епохи Відродження.

— Я не йду до тебе, то ти сам несеш, — сказав Рікардо, підводячись на ліжку.

— Несу, несу тобі Сімонету Боттічеллі. Але нічого не покажу, доки не скажеш, як посувається стаття про Ганді.

— Та зібрав уже й матеріал, і велику бібліографію, але статтю ще треба написати. І заспокойся, бо коли ти отак крутишся, то неможливо роздивитися картини.

— Знаєш, коли я дивлюся на ці репродукції, нерви в мене зовсім заспокоюються, і я перестаю смикатися, — мовив Шалений Мурах, надіваючи окуляри й витираючи носовичком лоба, шию, руки. — Тому мені хотілося б покласти задля експерименту в якийсь мурашник один з цих естампів — отой, із Сімонетою…

— Ні в якому разі!

— А що станеться?

— Вона паралізує всіх мурашок.

— Я теж так думаю. Колись спробуємо.

— Тільки не з Сімонетою.

— А чому?

— Бо це було б те саме, що віддати її на поталу батькові всіх мурашок — Шаленому Мурахові, — засміявся Рікардо.

— Познайомиш мене з нею?

— Звичайно.

— До речі, я сподівався зустріти в тебе Тройо. На вулиці перед твоїм будинком стоїть його машина.

— Ні, то я її там поставив. Я ще повинен привезти мішки зі стружками. Треба встигнути сьогодні.

— Отож я залишаю тобі книжки й альбоми, тільки знай, що вони дуже цінні. Гляди, щоб не пропали або не забруднилися.

— Сюди ніхто не заходить.

— Служниці іноді такі неакуратні.

— Кімнату прибирає моя мати.

— Отак і в мене. — Шалений Мурах втупив у нього очі, точніше товсті скельця окулярів у тонкій золотій оправі, й урочисто додав: — Єдині спідниці, що бувають у наших кімнатах, — це спідниці наших матусь.

— Нічого з твоїми альбомами не станеться. Я їх не кваплячись перегляну, а потім тобі поверну.

— Головне, поводься з ними обережно. А тепер, якщо хочеш, я поїду з тобою по стружки.

— Гаразд, поїдемо. Але дай-но спершу гляну хоч одним оком на Сімонету Боттічеллі. В якій вона з цих книжок?

Мурах розгорнув величезний альбом, перед очима Рікардо майнуло кілька естампів і нарешті сліпуче сяйнула «Весна».

— Вже, мабуть, пізно їхати по стружки, — нараз завагався Різник.

— Ще ні. Італійці збираються у Фанхуля й допізна грають у кеглі.

— Коли так, то їдьмо.

— Їдьмо, і нехай мені не дорікають, що я, мовляв, нічого не роблю для демонстрації.

І вони вийшли на вулицю.