Скорботна п'ятниця
- Автор: Астуриас Мигель Анхель
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Петр Соколовский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Скорботна п'ятниця». Краткое содержание книги:
Замість карнавального пасхального ходу студенти вирішили провести політичну демонстрацію з плакатами й лозунгами, які закликали до боротьби з засиллям хунти. Головний герой твору, студент юридичного факультету, відмовляється від присвоєння йому звання адвоката, мотивуючи своє рішення тим, що не хоче стати частиною судової машини, яка розтоптує всі людські права і діє за наказами чергового диктатора.
«Ано Хуліє, Ано Хуліє, навіщо ти існуєш на світі? — промовляв він подумки. — Навіщо ці люди, ці речі? Чому не розсиплеться воно на порох?»
Заплющив заплакані очі — і яке щастя! — перед ним відразу виник божественний образ Сімонети.
Ана Хулія невіддільна від дядька Рамона, а Сімонета — від свого татуся, що, здавалося, цілував повітря, а ходив смикаючись, наче морський коник.
Почувся автомобільний клаксон. Він залишив машину Тройо на вулиці біля свого будинку.
«Поліція, — подумав Рікардо. — Машину впізнали».
Але ні, у двері постукали, й до кімнати зайшов Шалений Мурах, несучи в оберемку альбоми та книжки з картинами італійських художників епохи Відродження.
— Я не йду до тебе, то ти сам несеш, — сказав Рікардо, підводячись на ліжку.
— Несу, несу тобі Сімонету Боттічеллі. Але нічого не покажу, доки не скажеш, як посувається стаття про Ганді.
— Та зібрав уже й матеріал, і велику бібліографію, але статтю ще треба написати. І заспокойся, бо коли ти отак крутишся, то неможливо роздивитися картини.
— Знаєш, коли я дивлюся на ці репродукції, нерви в мене зовсім заспокоюються, і я перестаю смикатися, — мовив Шалений Мурах, надіваючи окуляри й витираючи носовичком лоба, шию, руки. — Тому мені хотілося б покласти задля експерименту в якийсь мурашник один з цих естампів — отой, із Сімонетою…
— Ні в якому разі!
— А що станеться?
— Вона паралізує всіх мурашок.
— Я теж так думаю. Колись спробуємо.
— Тільки не з Сімонетою.
— А чому?
— Бо це було б те саме, що віддати її на поталу батькові всіх мурашок — Шаленому Мурахові, — засміявся Рікардо.
— Познайомиш мене з нею?
— Звичайно.
— До речі, я сподівався зустріти в тебе Тройо. На вулиці перед твоїм будинком стоїть його машина.
— Ні, то я її там поставив. Я ще повинен привезти мішки зі стружками. Треба встигнути сьогодні.
— Отож я залишаю тобі книжки й альбоми, тільки знай, що вони дуже цінні. Гляди, щоб не пропали або не забруднилися.
— Сюди ніхто не заходить.
— Служниці іноді такі неакуратні.
— Кімнату прибирає моя мати.
— Отак і в мене. — Шалений Мурах втупив у нього очі, точніше товсті скельця окулярів у тонкій золотій оправі, й урочисто додав: — Єдині спідниці, що бувають у наших кімнатах, — це спідниці наших матусь.
— Нічого з твоїми альбомами не станеться. Я їх не кваплячись перегляну, а потім тобі поверну.
— Головне, поводься з ними обережно. А тепер, якщо хочеш, я поїду з тобою по стружки.
— Гаразд, поїдемо. Але дай-но спершу гляну хоч одним оком на Сімонету Боттічеллі. В якій вона з цих книжок?
Мурах розгорнув величезний альбом, перед очима Рікардо майнуло кілька естампів і нарешті сліпуче сяйнула «Весна».
— Вже, мабуть, пізно їхати по стружки, — нараз завагався Різник.
— Ще ні. Італійці збираються у Фанхуля й допізна грають у кеглі.
— Коли так, то їдьмо.
— Їдьмо, і нехай мені не дорікають, що я, мовляв, нічого не роблю для демонстрації.
І вони вийшли на вулицю.
XIII
— Вози!
— Вози Окампо!
— Приїхали вози Окампо!
Хто з пензлем, хто з молотком, а хто зі щіткою, з якої капав клей або клейстер, — одне слово, всі, що працювали, готуючи реквізит для студентської демонстрації, призначеної на скорботну п’ятницю, з галасом та вітальними вигуками вибігли подивитися на вози Окампо. То були велетенські, наче залізничні вагони, хури на чотирьох високих колесах; кожен віз мав ще двоє маленьких поворотних коліс під передком, на якому поважно сиділи ті, що правили кіньми.
Їм дуже подобалось, коли їх називали машталірами; друга назва, «погонич», або, ще гірше, «поганяйло», була зневажлива; слово «візник» їм подобалося менше, ніж «машталір», але більше, ніж «погонич», бо більше відповідало гераклівській статурі, необхідній для того, щоб їхати возом Окампо вулицями міста.
Коли візники заїхали в двір, де малювали, ліпили, шили, пиляли, де стукали молотки, лунали прокльони, сміх та пісні, їм вказали, куди поставити вози, що вони не гаючись і зробили. Потому позлізали з передків, — усього було найнято два вози, — випрягли коней і пішли, ведучи їх за поводи, діставши перед тим у почастунок по склянці горілки.
Коли прибули вози, відразу заметушилася бригада студентів, котрі сяк-так зналися на столярній справі. На возах почали лаштувати платформи, де мали їхати фігури «Жахи християнства» й алегорична група, названа «Ссавці, пияки та грошолови».