Скорботна п'ятниця
- Автор: Астуриас Мигель Анхель
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Петр Соколовский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Скорботна п'ятниця». Краткое содержание книги:
Замість карнавального пасхального ходу студенти вирішили провести політичну демонстрацію з плакатами й лозунгами, які закликали до боротьби з засиллям хунти. Головний герой твору, студент юридичного факультету, відмовляється від присвоєння йому звання адвоката, мотивуючи своє рішення тим, що не хоче стати частиною судової машини, яка розтоптує всі людські права і діє за наказами чергового диктатора.
Коли Тройо вийшов з машини, блідий, згорблений, сама шкіра та кості, Різник палко обійняв його, намагаючись полегшити біль від рани, завданої йому словом «сухотний», — хоч Тройо сам був винен, бо мав би знати, як шаленіє Рікардо, коли його називають інтелігентом.
— Даю тобі слово честі, що план є: дядько Рамон не стоятиме на возі, але більше в мене нічого не питай.
— Якщо тобі потрібна машина привезти стружки, то бери, — сказав Трояно і, мабуть, подумав, що тими стружками напихатимуть фігуру дядька Рамона, бо не знав, що вона була вже давно готова й стояла під замком, ключ від якого лежав у Тантанісовій кишені.
— Дякую. Візьму. Адже ти знаєш, яка марка автомобіля для мене найкраща. «АД» — автомобіль друга.
XII
Він ще встигне поїхати по стружку (по оті великі, але майже невагомі мішки — мабуть, саме тому прозвано Стружкою одного з університетських професорів, який вважав себе корифеєм мудрості), по стружку він ще встигне. А зараз в товаришевому автомобілі — до Матісано, до оселі Сімонети. А може, то було тільки видіння? Небесне диво, що спустилося в господу, де виготовляють Іуд? Чи могла бути реальною така істота в такому місці? Ні, не могла. Вона являлася йому вдосвіта, вдень, увечері — о будь-якій порі. Нереальна, але зрима. Омріяна й жадана. Жадана для всіх, хто побував поруч із нею, у її світі — світі чудес.
Майстер вийшов відчинити йому з позолоченими руками. Пальці й нігті були в золоті. Прочинив двері, сперся ліктем на засув, наполовину вихилився надвір.
Хто б це міг прийти о такій пізній годині? Наївний чоловік, не знає того, що в його домі, з такою донькою, години перестали існувати. Тут плинув позолочений час, новий золотий вік. Хіба в нього самого руки не в золоті? Хіба він сам не ходить у золотих рукавичках? Хіба не бог оцей золотоносний метелик, що переносить золотий пилок з однієї істоти на іншу й часом відкладає його так багато, що народжується Сімонета?
— Пробачте… пробачте… Я саме золотив і не можу вам подати руки, — забідкався художник, показуючи несподіваному гостеві свої позолочені пальці.
— Що ви, що ви, це я повинен просити у вас пробачення…
— Заходьте…
— Дякую. Але ж ви працюєте.
— Атож, золочу, а із золотом, знаєте, не можна працювати коли заманеться: треба відповідну температуру й вологість і щоб повітря було чисте.
— І як же ви вгадуєте, коли настане цей момент?
— За биттям пульсу, відчуваю носом і всім тілом.
— Та ви працюйте, — сказав Тантаніс, — за мене не турбуйтесь: я почекаю, поки ви скінчите.
— З вашого дозволу… Бо, знаєте, коли починаєш золотити, на половині кидати не можна.
— Я думав, це робиться золотим порошком.
— Ні, пластинками, та такими тоненькими, що вони рвуться від найменшого подмуху. Коли золотиш, доводиться зовсім не дихати, як ото коли пірнаєш під воду.
— Я зачекаю, працюйте.
Як йому пощастило з оцією позолотою! Доки Матісано скінчить покривати золотими пластинками крила вкляклого ангела чи ще там щось, прийдуть Сімонета і її мати. Судячи з тиші, в домі, крім майстра, нікого не було. От він і зачекає, доки вони повернуться.
Побути тут, де живе вона, в атмосфері, температурі її господи! Кохання — це душі позолота, що також потребує певної атмосфери й температури. Тож він побуде тут, вкриваючись золотим пилком Сімонетиної краси! Вдихатиме трепетними легенями повітря цього інтер’єра, котрий без неї був тільки символом її відсутності!
Заглибившись у такі роздуми, він помалу став перейматися враженням, що його тіло лише доповнило умеблювання Сімонетиної кімнати. Як стілець, канапа або комод. А що там у неї в спальні? Ото якби можна було туди зайти!
Десь далеко, ген-ген далеко майнув перед його зором тартак Іполіто Фанхуля і ряди мішків, напханих стружками. Він має по них поїхати. Там на нього чекають. Обурився на себе за ниці думки. Сидіти в цьому осяйному храмі й думати про туго натоптані, але невагомі лантухи, про пахучі кучеряві стружки. Стружки такі схожі на золотаве жіноче волосся… На водоспад волосся, що струмує по плечах Марії Магдалини, такої гарної, але трагічно-сумної… Краса біблійних іудейських жінок… Який контраст між отими пишноволосими красунями й дівчинкою, що через неї він сидить тут мовчазний, ніби здерев’янілий, де від нього залишилися самі тільки очі, щоб споглядати речі, які бачила вона, які жили разом з нею. Ось дзеркало… Він уявив, як там з’являється образ Сімонети, як виходить вона з цього дзеркала, ніби з осяйних дверей. І в цьому нічого дивного… Так воно й має бути… Чом би їй справді не виходити із дзеркала. І все тут просякло її пахощами… Пахощами шитва… учнівських зошитів… гумки… чорнила… волосся, вимитого дощовою водою.