Легенди Львова
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-7445-28-3
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Легенди Львова». Краткое содержание книги:
А був той яр глибокий і широкий. Через те не один лицар собі карк зламав.
Після кількох невдалих спроб ніхто більше не зголошувався. Літа спливали, врода молодої боярівни в'янула. Вже й сама не рада була, що таку умову загадала, але гордість не дозволяла відмовитись.
Аж ось одного осіннього похмурого дня прибув до замку чорний вершник на чорнім, як вугіль, коні:
– Ану, – каже, – спробую і я щастя.
Розігнав коня, помчав вихором до яру, вдарив острогами з усієї сили, і кінь, випроставши ноги, мов струни, одним махом перелетів на той бік. Оце було втіхи у замку! Нарешті їхня пані заміж вийде.
Уже збиралися до шлюбу молоду пару вести, але наречений сказав, що хоче наперед повезти боярівну до себе додому, там вони повінчаються, а тоді вже й повернуться.
Боярівна хотіла взяти із собою челядь свою та ще й цілий віз манелів.
– Навіщо. – здивувався лицар. – Це ж не далеко. А вдома в мене є усе чого твоя душа забажає.
Сіли вона на коней і як рушили в дорогу, так по них слід і пропав.
Коли згодом почали випитувати про того лицаря, то ніхто нічого путнього сказати не міг. Ніхто його раніше не бачив і не чув, що такий є.
За якийсь час приблукала до замку ворожка. її обступили та почали то про те питати, то про се, а врешті і про бояриню.
Ворожка висипала на землю жменьку пір'їнок воронячих, ще якогось зілля натрусила і підпалила. А як почала вона шамотіти свої заклинання, всі побачили, як звивається у полум'ї молода боярівна – руки заломлює, кричить і просить рятунку.
– В пеклі вона, – зітхнула стара. – А той її лицар на чорнім коні – нечиста сила. За те її покарано, що так гордувала парубками і стількох зі світу звела.
З тих пір ту гору й прозвали Турицею на пам'ять про нещасливу боярівну.
Колись чорти заповзялися знищити собор святого Юра. А ви, певно, знаєте, що нечиста сила має міць іно до першої ночі, бо вже як о першій півні запіють, то чортівня відразу слабне.
Ото вони зібралися й вирішили на собор кинути цілу скелю. За Винничками якраз така скеля стояла, і чорти дійшли думки, що вона б цілком могла розчавити собор.
Вибрали вони таку ніч, коли зірок на небі майже не було, обхопили ту скелю руками і знялись у повітря. Та не пролетіли й сотні кроків, як мусили спуститися на землю і в долоні поплювати. Клята скеля була така важезна, що обривала руки. Так вони то летіли, то віддихувалися, аж от коли були напівдорозі між Винниками і Львовом півні заспівали, а на Ратуші бамкнув дзиґар.
Враз уся сила, яка в чортів була, змаліла, скеля вислизнула з рук і гугупнула серед лісу на пагорбі.
Там вона і досі стоїть. А коли уважно придивитися, то можна помітити сліди чортячих пазурів.
В середині XV століття боярин Юрко з Мальчиць був справжнім пострахом львівської околиці поріччя.
Одного літа він жахливо нудився у своєму маєтку. Мусив на якийсь час припинити напади і грабунки, бо якраз у Ратуші розглядалася скарга місцевого солтиса на буйного боярина. Треба було б щось тому старому встругнути, аби відпало бажання судитися. Але нічого цікавого на думку не спадало, бо в горлі було сухо, як у пустелі. А в хаті – ані краплі вина. Купити не було за що, бо збіжжя ще не зібрали і не продали.
Врешті Юрко осідлав свого вірного жеребця і виїхав на прогулянку. Довкола було сонячно і безлюдно.
– Душу б чортові за вино віддав! – гукнув, на повну силу грудей і розреготався.
Раптом від далекої смуги лісу відокремилася чорна цяточка й стала невпинно рости. Поволі вимальовувалися обриси вершника.
– Хто б то міг бути? – подумав Юрко.
Вершник був чорний, і кінь був чорний. За кілька кроків від боярина кінь зарив передніми ногами в землю, аж трава, вирвана з корінням, розлетілася на боки. Юрко з першого погляду збагнув, з ким має справу.
– Бачу, що ти вже здогадався, хто я, – засміявся чорний вершник.
– Видно пана по халявах.
– Ну, то як? Даси душу за вино?
– Дам, коли наповниш мені бочками пивницю і засадиш винницю на отім пагорбі.
Юрко мав надію обдурити чорта. Був певен, що виноград на піщаному пагорбі не прийметься.
– Добре, – погодився чорт. – Підпишеш мені кров'ю угоду.
Чорт вийняв з-за пояса пергамент, на якому вже виднівся текст їхньої умови, і подав Юркові разом з воронячим пером.
Боярин враз втратив бажання укладати з чортом угоду.
– Підпиши власною кров'ю з середнього пальця, – сказав чорт.
Юрко поклав картку жеребцеві на карк, а сам роздумував, як викрутитися з тої халепи. Раптом помітив здорового ґедзя, що ссав кров з кінської шиї. Змахнув рукою ґедзя і побачив, як на тому місці проступає крапля крові.
– Ну, проколи врешті пальця і підпиши, – наполягав чорт.
– Чого ти гарячкуєш? Може, мені треба подумати.
Юрко вийняв ножа, вколов палець і, замість вмочити перо у свою кров, непомітно штрикнув у те місце, звідки щойно прогнав ґедзя.
– Маєш! – сказав, черкнувши підпис.
Втішений чорт сховав папір і, наче вихор, помчав до лісу.
Боярин першим ділом метнувся до пивниці. Чорт не підвів – пивниця була вщерть заставлена бочками з найрізноманітнішими винами.
А наступного ранку він не повірив своїм очам. Розлогий пісковий пагорб, на якому досі проростали ріденькі жалюгідні кущики верболозу, раптом зазеленів і забуяв зеленими пагонами, що вгиналися під тягарем недоспілих ще грон. Минуло кілька літ. Якось боярин зайшов у стайню і побачив, що улюблений його кінь здох. Старий уже був, щоправда, але служив вірою і правдою.