Легенди Львова

Неподалік від Луцика мешкав швець, що мав сина, страшного лінюха.

Шевської роботи вчитися не хотів, а вбив собі до голови, що стане так само паном дохтором. Щоправда вмів на разі ледве підписатися.

Швець прийшов до Луцика та й почав просити, аби той взяв його сина на науку. Луцик терпляче пояснював, що лікарем так раздва стати не можна і що на це треба багато зусиль, а сина маєте лінюха. Нічого не помагало. Швець щодня приходив і просив.

Врешті Луцик втратив терпець і згодився. Перші кілька днів хлопчина носив за лікарем його причандали і помагав то те, то се. Аж ось прийшли вони до хворого, який лежав на ліжку і стогнав. То був місцевий поштар і скаржився він на болі в животі.

Луцик спитав його, що він їв, похитав головою, а далі каже:

– Я б хотів побачити, що з вас вийшло.

– Прошу, тутка під ліжком, – сказала пані поштарева і витягла з-під ліжка горщик повний лайна.

Луцик з поважною міною взяв від неї горщика, уважно оглянув його, принюхався і підсунув під ніс учневі. Але той сахнувся, крутячи носом.

Луцик взяв шмат лайна на палець, покрутив перед очима і поклав до рота. Хлопець вирячив очі від жаху. А лікар спокійно пережовував лайно і щось мугикав під ніс, розмірковуючи, який діагноз поставити.

– Щось не доберу, – врешті сказав до учня. – Ану ти ще спробуй. Почувши це, хлопець затулив руками вуста і вилетів стрілою з хати. Не довелося йому почути голосного сміху Луцика і поштаря з його жінкою, котрі наперед всю ту сцену запланували, бо в горщику були смажені баклажани.

Ясна річ, що від тої пори, шевців син і думати перестав про дохтурування і взявся таки за шевство. І, кажуть, не злим шевцем став.