Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
А ночами їй почали снитись еротичні сни, хоч не завжди в тих снах її напарником ставав Льонька, інколи – зовсім незнайомі чоловіки, тобто часом знайомі, а часом і незнайомі. Однак найчастіше снився їй він, Льонька, пестив їй груди, цілував, лоскотав кінчики вух, провадив їй рукою по хребтовому вигину, погладжував стегна, і вона не тільки мліла від тих ласк, а й пливла кудись, ніби на хвилях, а коли її кидало на ті хвилі, відчувала солодкий біль. Снилися їй сиві далі, снилися їй дороги, стежки, по яких вели її незнайомці, снився їй вологий вітер, який і досі не переставав віяти, снилася самотня руда лисиця, котра сідала на горбку й дивилася тремтливими очима на місто, все ще не зважуючись: лишитися жити в кущах чи безпечніше їй перебратися в саме місто й поселитися на якомусь горищі. І страшно, й солодко було Броні від усього того, але вранці прокидалася вона з важкою головою і тонким болем у серці. І чи від власних думок, чи від сеансів підглядання за Льонькою, чи від тих еротичних снів, вона знову ніби омолоділа, скинула з себе шкурку бридкого каченяти, аж їй одного разу запропонував побачення мерзький тип із тонкими вусиками, круглими очками й широкими вустами. Вона того прилипалу, котрий дивився на неї як кіт на сало, всунувшись у віконечко, різко відшила, але в серці солодко кляпнув якийсь м’яз чи клапан: ніколи нічого подібного з нею не траплялося – чоловіки дивилися на неї й ніби не бачили. Броня почала ошатніше одягатися, пустивши на те всі свої мізерні заощадження, стала користуватися косметикою, але обережно, і от якось, коли поверталася з роботи, побачила її Людка і аж руками сплеснула:
– Чи це ти, Бронь, чи не ти?
– А чого б не я?
– Красіва стала, – заздрісно мовила Людка. – Нє, тобі той Льонька йде на користь.
– Що ти мелеш? – почервоніла Броня.
– Хо, мелю! Ціла вулиця про те гуде. І що ходить він до тебе вночі, і що Тоська пообіцяла його зарубати. І що вона на нього щодня верещить, як свиня.
Броня зробила круглі очі. Вона знала, що Тоська з Льонькою в мирі зараз не живуть, але те, що всі говорять, ніби він ходить до неї вночі?..
– Знаєш що, Люд, – сказала червона, як рак, Броня. – Те, що вони сваряться, мені до лампочки, а те, що про мене плещуть – брехня! І ти, як подруга моя, так їм і скажи!
– Кинь виламуватися, Бронь, – гаряче зашепотіла Людка. – Коли б до мене хтось почав ходити, то я б їй-богу...
– Не хочу про таке й слухать! – відрубала Броня й гордо пішла вулицею.
– Горда стала! – проказала їй у спину Людка. – Дивись, щоб боком та гордість не вилізла!..
У цей-таки день, власне, після того, як передибалась із Людкою, Броні випало зіштовхнутися лицем у лице і з Льонькою, і то так несподівано, що обоє отетеріли. Він привітавсь, усміхнувся ледь-ледь, і вона помітила, що кинув на неї аж зовсім небайдужим поглядом. Наступної хвилі її ніби щось опекло, як кропива у дворі в обрубках із гумових чобіт, важка, розгрузла й сердита, у величезному картатому фартуху, на якому було відбито пляшки з вином і тарілки з м’ясивом, у брудно-червоному халаті дивилася на неї Тоська. Броня з нею не привіталася, тільки відвела очі, задерла кирпулю і подефілювала мимо, чудово знаючи, що в неї, Льоньку й Тоську в’їлося кільканадцять очей, які аж тремтять від цікавості. Ввійшла у свою хвіртку й озирнулася: Льонька ніби байдуже йшов по вулиці, а Тоська помітила її озирки й пригрозила їй кулаком. Вона вдала, що не помітила того виразного жесту колишньої подруги, розважно перейшла двір і мирно сховалась у дверях уже не побачивши, як із сусідніх обійсть, ніби змовники, вигулькнули ряба Надька, таксистиха, молода Смердиха і Людка, які повільно пішли до колонки, де на них чекав камінь, на якому всі вони любили справляти посиденьки і полоскати свою білизну.