Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Невже ця хвойда й інших до себе надить? – спитала задумливо Людка.
Людка й сама була дівою, хоч зовсім ще не старою, і це припущення її по-жіночому ображало.
– А чого ж? – мовила Тоська. – Не знаю тільки, що ті гицлі в костомашній знаходять.
– І я не знаю, – прорекла Людка. – Ти б свого Льоньку вночі пристерегла.
– А я його й стережу, – сердито сказала Тоська.
– Нуда, стережеш, – сказала Людка і встала – їй уже Тоська не була цікава; в голові в неї вив’язувалася нова ниточка; а що, коли Тоська й справді даремно приревнувала Льоньку? А що коли й кумасі помилились, а стежечку до Броньки топче чийсь інший чоловік. Він мусить бути жонатий, той чоловік, виснувала Людка, бо навіщо тоді ховатися, коли Бронька незаміжня? Тоді можна ходити до неї й серед білого дня, можна навіть разом по вулиці йти. Отже, ходить до Броньки жонатий, але який він збіса хитрий! Людка стрілою вискочила з Тосьчиних дверей і ледве не перекинула на порозі куцу Наталку, яка не встерегла, що в Тоськи вже хтось сидить, і не витерпіла, щоб не оповісти сусідці це ж таки, що оповіла їй Людка.
– О, – сказала куца Наталка, – а я до Тосі...
– Є вона, є, – різко сказала Людка й притьма погнала до хвіртки, аж куца Наталка провела її пильним поглядом, а її псюра на Людку загарчав, хоч добре її знав.
– Чого від тебе ця малахольна так вискочила? – спитала куца Наталка в Тоськи, яка мирно округлювала пишними тілесами ослінця, котрий аж угруз у неї.
– Та ж хіба вона ходить, ця Людка, – мирно відповіла Тоська. – У неї до сідаліща моторчика прироблено.
Куца Наталка квоктала. Стояла посеред кімнати малесенька, кругленька, в джинсовій спідничці і в старій болонячій куртці – трусилася зо сміху.
– Ти як скажеш, Тось, – мовила підхлібно, – то послухай! Кажуть, твій Льонька до тої маслакуватої ночами почав ходити.
– А це брешеш! – аж підскочила на ослінці Тоська. – Брешеш, бо він ночами коло мене спить.
– А-а, ти вже знаєш, – розчаровано протягла куца Наталка й додала строго: – Не я брешу, а люди. А я, як подруга твоя, прийшла тобі сказать.
Тоська охолола. Знову втопила в собі ослінчика й моргнула.
– Нема вже про що язиками плескать! – сказала мирно.
– І я так подумала, – мовила куца Наталка... – А може, воно щось тут є?
– Може і є, – твердо викинула з себе Тоська. – Але Льонька вночі біля мене спить.
– Ну, я не знаю, – протягла куца Наталка. – Але цих обіясників не втережеш.
– Може, хто свого й не втереже, та не я, – твердо мовила Тоська й підтисла губи.
– Та не обіжайся, Тось, – сказала солодко куца Наталка і вислизнула з Тосьчиної хати, як вода потрапила вона сюди зі своїм звідомленням увіч невчасно.
Тоська ж сиділа на ослінці червона, як буряк, і все в ній колотилося.
– Ну ж я тобі дам! Ну ж, я тобі, падлюці дам! – шепотіла люто вона, бо мала дивну вдачу: спершу щось уявляти, а тоді вірити у те. Отож вона сиділа на ослінці десь така, як малиновий кисіль, і вже наполовину починала вірити не власній певності (адже напевне почула б, коли б Льонька зникав з її ліжка надовго), а тому, що принесли пащекухи; принаймні одне вона твердо знала: з чогось той дим та й ішов. Отож у ній наростали темні хмари, і сиділа вона на ослінці вже не червона, а сіра, а щоб їй не навдокучали сусідки, замкнулася. Ті двері й справді вряди-годи смикалися, в них обережно стукано, але коли в Тоськи починали народжуватися хмари, вона приятельок не потребувала – гроза мала прошуміти, одгриміти, одблискати у ній самій або, принаймні, в присутності чоловіка, адже бурі й блискавки ударяли передусім у нього. Правда, Льонька, коли таке траплялося, з хати, здебільшого, тікав і до пізньої ночі щось там робив у дворі, навіть їсти не приходив, і вона переброджувала сама в собі, а коли він несміливо переступав порога, вже цілком мирно бурчала з ліжка, де стоїть їжа і що йому їсти; і він порядкував на кухні сам, а коли шумко лягав біля неї, тільки відверталася і мовчки чекала, коли його рука почне шастати по її тілі. Так уже в них повелося, отож і зараз Тоська наливалася вогнем, а швидше розпеченою смолою, і та смола помаленьку в ній побулькувала – чекала повернення чоловіка з роботи зі злостивою втіхою думаючи, що обіду вона сьогодні не варитиме. “Я йому в наймички не наймалася”, – казала вголос, відбатовувала чверть буханця хліба, відрізала кусень комісійної ковбаси і їла все те з похмурим задоволенням, роздивляючись байдужно хатній бедлам і не маючи найменшого бажання той бедлам прибирати.