Богун

Що з того, що на мить посміхнулося їй кохання й розцвіла в серці надія на щастя? Що з того, що вирвалася вона на кілька тижнів з неволі панської? Адже ж після цього знов довелося впасти ще в гіршу неволю до посіпак потвори Чарнецького…

А тепер, коли Чарнецький вже поки що не страшний, чи не повернулася вона до такої ж самої неволі, як у Підгірцях? Чи не починається для неї таке ж, як і там, безрадісне, сіре життя панської невільниці-покоївки?

— Не плач, сестро, — почула Оксана тихий дівочий голос. — Не плач, сестро…

— Господи… Що це? Я сплю? — стрепенулась Оксана: голос був рідний, знайомий…

«Максим… Певно, сестра Максимова», — радісним променем майнула думка.

Справді: дівчина, що схилилася над Оксаною, була дуже подібна до Максима — тільки тонкі губи стиснуті були міцніше, тільки в очах світилася не дівоча скорбота.

— Господи!.. — скрикнула стиха Оксана й ридаючи обняла дівчину. — Максим розповідав… Я знаю Максима, — шепотіла вона, цілуючи Олену.

Та теж плакала рясними, щасливими слізьми.

Уривками, між роботою, розповіла Оксана Олені про Максима, про діда Панаса й навіть про Богуна.

Олена й собі переказала Оксані усе, що знала про хід повстання, про Хмельницького й про те, що не сьогодні-завтра Ярема з Гризельдою, з усім двором і військом покинуть Лубни.

— А той, знаєш, Петро — товариш Максимів, — додала таємниче Олена, — вже з тиждень як утік до повстанців…

Оксана не пам’ятала, чи розповідав їй щось Максим про Петра, але чомусь не сказала цього Олені й спитала:

— Сам?

— Ні, тепер вони щодня по кілька душ разом тікають.

— А що буде з нами, коли пани виїдуть?..

— Не знаю. Нас, певно, княгиня з собою візьме…

— А може, тут покине?

— Навряд: як побачила твоє гаптування — аж очі їй загорілися… А до нас із Варкою вона дуже звикла…

Так воно й сталося: покидаючи Лубни, Вишневецькі взяли з собою не тільки всіх покоївок, а й двораків і багатьох підданих, що потрібні були в дорозі як вантажники, погоничі, слуги, тощо.

Щось на третій день після того, як княгиня Гризельда взяла Оксану за покоївку, двір і військо Яреми залишили Лубни…

Після служби божої по костьЬлах і церквах, після співчутливих промов католицького й православного духовенства, після Прощання з делегаціями від міщан лубенських Ярема сів на коня й махнув рукою…

Рушили вперед хоругви драгунів, за ними армата, потім княгиня з фрауцимером і цілим двором, потім сотні возів з тяжарами й панством, що покидало Лубенщину, потім піхота німецька, потім хоругви волоські, потім рейтарія й гусарія.

Табір розтягнувся ледве не на чверть милі. Вже першого дня розлетілася поголоска, що повстанці взяли Лубни й щохвилини можуть напасти на табір.

Жах охопив панство. Жінки почали плакати й лементувати.

Оксані голосно билося серце:

— А що як справді вдарять на табір повстанці?… Звичайно, проти всього війська Яреминого їм не здержати…