Богун
- Автор: Соколовський Олександр
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Богун». Краткое содержание книги:
Він наказав покинути всі найважчі вози й узяти тільки легкі, придатні до таборування. Кожній хоругві в сто коней дозволено було взяти з собою не більше двадцяти п’яти возів, а в п’ятдесят — не більше як по п’ятнадцять.
Це значно полегшувало відступ.
Зі сп’ятих між собою возів утворено довжелезний чотирикутник широчиною всього лише у вісім возів. Щоб зміцнити цю рухому фортецю, вози поставлено в два ряди.
На чолі чотирикутника йшло вісім гармат під генералом артилерії Денгофом. Перед гарматами — відділ піхоти, ззаду — драгуни. Стільки ж гармат під такою ж заслоною мали захищати середину табору, така ж сама заслона була й для тилу.
Коні містилися всередині табору. По боках маршувала піхота.
Тилом командував гетьман польний Мартин Калиновський, авангардом — Потоцький.
Калиновський був верхи, Потоцький — у кареті — через хворість чи через те, що своїм звичаєм добре хильнув перед виправою.
Разом — усередині й зовні — було в таборі понад десять тисяч людей, стільки ж коней, ледве не стільки ж возів, повозів з гарматами й амуніцією, коляс панських з двірським добром і коштовностями.
Рух цього велетенського ланцюга був дуже тяжкий і повільний.
Але першу милю, по рівному, табір посувався в певнім порядку, Богун, стежачи за ним зі своєї криївки з горбка, тільки похитував головою:
— Ач, бісові діти, йдуть непогано… А яка самовпевненість! Навіть хоругви на звіди не вислали…
Справді, навіть коло самого лісу від табору не відділився жодний загін.
Виходило, що Богун турбувався даремно: поляки схаменуться тільки тоді, як Чорнота привіта їх з гармат.
— Якби тільки скоріше посувався табір до лісу… Якби тільки Хмельницький не вдарив на тил дочасно. Ох, як вони лізуть!..
Табір посувався вперед, здавалося, все з меншою й меншою швидкістю.
Сонце пекло нестерпно.
В таборі жодного Галасу. Тільки вози незліченні риплять, тільки земля гуде під копитами, тільки глухо, не чітко — далеко ще — лунає команда.
Але що це?.. Неначе вітер пробіг табором, наче на хвилю зірвалася й зразу ж ущухла якась замішанина…
Авангард уже підходить до лісу…
А що це за вигуки, що це за курява там, позад польського табору?..
Богун напружує зір і бачить, як із темної хмари пилу вириваються окремі вершники, цілі загони…
— Та це ж татари!..
Хмара стріл летить до Польського табору… А ось ї мушкети заговорили. Ляхи відповідають з гармат. Татарва чимдуж тікає назад. Натомість іде в атаку козацька кіннота. Але й вона насіда якось боязко…
Табір суне до лісу швидше. Безладдя нема: радіють, що легко відбили першу атаку.
Богунові видно все мов на долоні. Ось уже перші шереги піхоти в лісі.
Богун махнув шапкою: хоч Хмельницького повідомляти, виводить, уже й не треба, та хто ж про це міг знати?
Хай принаймні Кричевський з Чорнотою будуть напоготові.
А в тилу в ляхів таки щось не гаразд: частіше й частіше спалахує мушкетна стрілянина, ось і гармати ревнули знов…
Але за пилом і димом не видно нічого. Ясно одно: Хмельницький і Тугай-бей насідають як слід. А половина табору вже в лісі. А в другій уже помітне якесь безладдя.
Ось уже й зовсім, здається, близько до тих, що атакують. Тільки не можна ще на коня, в бій: хай заглибляться в ліс іще далі…
— Гур-р! Гур-р! Гур-р!.. — б’ють рівномірно далекі гармати.
— Гур-р! Гур-р! Гур-р!.
Невже над Крутим Байраком? Невже Чорнота почав?.. Скільки пройшло часу?
Богун на мить заплющив очі, — уявляє, як сунеться крутим схилом голова польського табору, як летять у безладді вниз передні вози, як з переляку напирають з лісу задні, як б’є Чорнота з гармат і тих, і других і.як налітає збоку кіннота Кричевського.
Але що це? З лісу, з куряви табору, вириваються й летить просто на Богуна, на горбок, рівним полем якась кіннота…
— Помітили?.. Тікають від козаків і татар?.. Тікати?.. Причаїтись?..
Кіннота вже на один постріл з лука. Біжать безладно.
Багато їх. Кілька сот…
— Щось наче кричать? Що?
— На погибіль ляхам! — несамовито кричить Приндяк і зривається на рівні ноги.
— На погибіль ляхам! — чує Богун вигуки кіннотників.
— Це наші, це русини-драгуни Потоцького! — радісно скрикують запорожці й підкидають шапки вгору…
— Слава!..
— Слава! — всі як один відповідають драгуни. — На погибіль ляхам!..
Богун одну мить не вірить своїм очай.
— Так, цього треба було чекати: це ж не ляхи, це ж такі самі русини-драгуни, як ті, що перейшли на козацький бік під Жовтими Водами… У Потоцького залишив лося їх щось півтори тисячі…