Осиний мед дикий
- Автор: Савка Ірина
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Видавництво старого Лева
- ISBN: 978-617-679-021-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Осиний мед дикий». Краткое содержание книги:
Видання здійснене за сприяння Львівської міської ради в рамках Конкурсу на підтримку україномовного книговидання у м.Львові у 2013 році”.
Ліна аж присіла. Вона сьогодні це чула вдруге.
— Роман Петрович, — відрекомендувався новоприбулий.
Зависла вичікувальна пауза. Не продовжуючи знайомства, новий директор сів за фортепіано. Зіграв кілька простих акордів:
— Чи знаєте ви цю пісню? — несміливо почав наспівувати деренчливим тенором, акомпонуючи собі.
«Чи то хвилюється, чи тембр у нього такий», — думала Надія Петрівна. «Точно не піаніст», — суворо визначила Світлана.
— Не чули? То хто ж автор? Ну, може буду нескромним, але скажу — це мій твір.
— A... Ви пишете музику?..
Потім розпочалися шкільні будні. Роман Петрович поводився часом напружено, навіть відчужено, а часом зверхньо чи трохи безпорадно. З колективом тримав дистанцію. На уроки до вчителів ходив рідко, і тому був для всіх великою загадкою. Але навчальний процес тривав, як завжди...
Того теплого осіннього дня гурт учительок щось жваво обговорював на перерві, коли це на порозі постав Роман Петрович і місцева красуня Діана — висока, з гривою золотавого волосся. Роман Петрович мало не млів від таємничої усмішки Діани і поштиво відчинив двері свого кабінету, не дивлячись на вчительок, які зацікавлено зиркали то на директора, то на його гостю.
— Гляньте, він навіть посміхатися вміє!
— А як стелиться хрещатим барвінком!
— І зацікавлений який!
Тонкі кабінетні двері пропускали назовні уривки фраз.
— Ромцю! — чулося час від часу.
— Чуєте? Вже Ромцьо... — кинула чорнява Тамара. — А що буде далі?
Сміх і приязна розмова в кабінеті директора дратували і збуджували жіночу уяву. Вчительки ледве дочекалися другої перерви, але побачили тільки рівну спину Діани і Романа Петровича, котрий запобігливо жестикулював, проводжаючи свою супутницю.
Не змовляючись, жінки блискавично заскочили до кабінету директора. На столі валялись обгортки від цукерок «Гуси-лебеді». Одна цукерка була ціла. Котрась із вчительок розгорнула її і поділила між усіма:
— їжте, це від Романа Петровича гощення...
— О, та він сидить на м’якій подушці! Боїться натерти мозолі! Куди б це її подіти?
Враз хтось відкрив кришку фортепіано. Застогнав нижній регістр, і подушка вперлася в ребра струн. Звичайна канцелярська кнопка, покладена гострячком догори, зайняла місце подушки на кріслі.
За хвилю вчительок як вітром здуло з директорського кабінету. З одного класу полинула ніжна мелодія сентиментального вальсу Чайковського, в іншому якесь дитя колупало «Во саду ли, в огороде». «Раз і, два і... Плавніше, зв’язаніше, пальчики м’яко, не затискай ручку — як звикле на уроці», — чутно було настанови. Тепер уже напружено і дурнувато почували себе молоді учительки...
До директора! Бешкетниці з янгольськими лицями тулилися біля дверей і високої кахельної пічки. Крісел для всіх бракувало, тому дехто й рівняв спини до стіни. На дні очей у жінок сміялися кошлаті бісики, а вони з невинними поглядами вичікували, що ж буде.
Роман Петрович понуро міряв невеликий кабінет кроками, майже торкаючись учительок, що заклякли на своїх місцях.
— Що це все означає?! Поясніть! — його зеленаві очі метали блискавки, голос зривався на високих нотах. — Чому ви так зі мною чините?!
Він сів за фортепіано. Зі злості вдарив кілька акордів, але подушка заглушила звук струн.
— Що таке?! Зіпсували фортепіано!
Директор шарпнув подушку, звільняючи молоточки.
— Ой! Не сідайте в крісло! Там кнопка! — зойкнула котрась із учительок.
Вони почувалися учнями, котрі нашкодили своєму вчителеві, щоб привернути до себе увагу...
Довго боліла Романові Петровичу та гостра кнопка, якщо не в сідниці, то в душі напевно! Але з чогось треба було починати вчитися бути директором, і перший урок йому дали його вчителі. Пізніше всі разом щиро сміялися з того випадку, називаючи його стихійним бунтом молодих музикантів, виконаним у темпі presto.
Випускний
Вона не знала, чи це жіночий героїзм чи жіноча слабкість... Надавала ляпасів чоловіковій коханці у себе вдома, у своєму ліжку. Та стояла червона від злості і свердлила Орисю маленькими очима:
— І що? Відвалилася його половина? Чи ви від того тонша стала? — сичала колишня студентка. Де й поділася її делікатність.
Ще кілька днів тому вона запобігала перед Орисею. Випускні на носі, то нявчала на концертах, вдаючи солістку, щоб запримітили і запам’ятали. І головне — чоловік у неї теж був. То чи мало їй його було, чи яка інша причина? Словом, чоловіки паслись на цій розквітлій жінці і мали успіх...