Осиний мед дикий
- Автор: Савка Ірина
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Видавництво старого Лева
- ISBN: 978-617-679-021-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Осиний мед дикий». Краткое содержание книги:
Видання здійснене за сприяння Львівської міської ради в рамках Конкурсу на підтримку україномовного книговидання у м.Львові у 2013 році”.
Василько ж навідувався, мов сонечко, сміявся і ляскав у долоньки. Який то був чудний сон! Пробудиться після нього Юзя і ніби чує аромат синового тільця, що пахло молоком. Потім їй цілий день болить голова...
Сни мучили Юзьку, але вона переминала все те у собі. Бо кому розповіси? І так казали всі, що вона не мудра, а то й зовсім дурнуватою вважатимуть. Юзя сама собі сни тлумачила і сама мучилася ними. Часом сиділа у порожній хаті, понуривши голову, втупивши погляд невідомо куди — дослухалася, чи ніхто не залазить до неї. Здавалося, що хтось її переслідує, хоче забрати в неї гроші, обікрасти її. Але що там красти? Гроші в банку, а по хаті — сіра бідність. Ні телефона, ні телевізора. Хіба старий мамин килим на підлозі, що колись радував око візерунками, а тепер лежить, старий і блідий, як Юзька. То хто би на нього полакомився? Але страх вечорами сковував усе тіло. Тряслася, ніби у пропасниці, поки засинала.
Вчора по спеці Юзька кропила жуки на бараболях — трохи поскидала була мітлою до відра, то трутки лишилося ще на один раз. Чи то спека, чи жаль до самої себе розпекли голову жінки. Знову сни! Знову ломота в душі. Нікого не хотіла бачити і чути. У грудях давило, ніби хтось зібрав серце в кулак... Помилася, схилила голову на подушку і дрімала. Чи спала? Вже й сама не знала. Побачила Василька, що дибуляв тугенькими ніжками і махав ручками — кликав її. Зірвалася на ноги.
— Боже, та це ж серпень, цей страшний день! Як я забула!? — гепнула себе долонею по чолі. В роті вмить пересохло, в голові закрутилося. Пити! Дуже хотілося пити. Піднімала кришки пустих баняків — ніде ніякого питва. Чи варила коли його для себе? Але шукала, шукала, наче могла щось знайти і заспокоїти розпашілу душу... Вискочила в сіни. На вікні стояла банка зеленавої рідини — Юзя готувала черговий напад на жуків. Втупила погляд у ту каламуть. Перед очима все пливло і мерехтіло: було то кольору перестиглої отави, то в’язкої багнюки, яка мовби втягувала в себе. «Це порятунок! — гупали гарячі молоточки у скроні. — Це найкоротша дорога до мойого маленького сина, до найбільшої моєї любові!»
Трусилися руки, сльози солоним струменем бігли по щоках на сухі губи. Перед очима минало все її життя, в якому було так мало радості. Юзя взяла банку в гарячі руки і спрагло припала...
Лікарняні коні везли свіжо вистругану довгу домовину, з-під кришки якої виднівся клапоть рваної фіранки. Коні майже бігли. Шпарко йшов священик, а за ним — люди, подивовані вчинком Юзі, — проводжали її в останню дорогу.
Колише вітер високу траву, пестить похилений хрест, співає першу і останню пісню для цих люблячих душ з таким гордим прізвищем — Гоноровичі: син і мати.
Жінка-райдуга
Того вечора в хаті панувала якась заворожена тиша. Сонним оком блимав екран телевізора. Киця Бася спостерігала за господарем з-під напівзаплющених повік, і тільки настінний годинник голосно вицокував, відраховуючи години. Микола вже певний час сидів у задумі, на чоло йому звисало пасмо непокірного сивого волосся.
Повільно простягнув руку до зошита, що лежав на столі серед його лікарських книжок та рецептів, і чітко зверху написав: «Це — жінка-райдуга...» Поставив три крапки. І вже ніхто не заважав йому гортати сторінки його власного життя...
Тринадцять років сам, без жіночої ласки і тепла, без житла. Перейшов до мами в маленьку хатину після того, як Ліда, забравши доньку, вказала йому на двері. Чого так сталося? Відповіді на це запитання не мав і досі. Зрештою, провини з себе Микола теж не знімав: у чомусь був нетерпеливий, чогось недогледів, а далі й жаліти себе перестав. Хворі, виклики, консультації — звичайні лікарняні будні...
Під час чергового обходу зайшов до палати — і мурашки здибили волосся на шкірі. Перед ним була не жінка, а згусток крові та болю: під нуль підстрижене волосся, міцно стиснені зранені губи, бліде лице, і тільки дуги брів чорніють на ньому. Вона була радше схожа на гарного гуманоїда з далекої планети, ніж на людину. Важкі переломи рук і ніг, численні гематоми на голові. І ніхто з його колег не вірив, що їй ще світитиме сонце. Довгих три тижні тривала боротьба за її життя. Миколі здавалося, що він та інші лікарі більше не вміють, більше не знають, як допомогти цій жінці. Проте вони вже з упертості вирішили стояти до кінця у цьому двобої, боротися за кожну годину, за кожну добу для незвичайної пацієнтки.