Осиний мед дикий

Струшуючи сніг, що обліпив шапочку, Віра Романівна спостерігала за студентами, котрі весело щось обговорювали у вестибюлі. Хлопці зачіпали дівчат: веселощі, молодість.

Раптом Люда, яка теж стояла в гурті, замахнулася і бехнула загіпсованою рукою по плечах скрипаля Янка, котрий завжди до неї залицявся. На мить дівчина знітилась, ухопилася за руку і легко всунула її в перев’язь.

Віра Романівна не могла зосередитися на уроці — той удар гіпсової ляльки ніяк не йшов з голови. «Невже їй не болить?» — думала, не звертаючи уваги на форшлаги, які пропускав студент. Якось легко Люда орудувала зламаною рукою. Викладачка відганяла негарну думку і сумно посміхалася.

— Повторіть уважніше першу частину, — автоматично виправляла помилки, міркуючи про веселий студентський гурт.

Вранці, ідучи на заняття, Віра Романівна зіткнулася з Людою:

— Зайдете до мене, коли звільнитеся.

Люда, свіжа, з розкішним волоссям і мрійливою усмішкою, зайшла у клас.

— Як рука ваша? — запитала Віра Романівна.

— Ще ниє, болить, важко ворушиться, і я не можу грати.

— Хто накладав вам гіпс? — строгі і водночас смішливі нотки чулися в голосі вчительки.

Люда відчула небезпеку, злегка напружилась, але вирішила не здаватись.

— У першій лікарні.

— Я питала хто, а не де?

— Та, Вітя... тобто лікар Віктор, — тремтливо відповіла. Людині очі шукали сховку, щоб не зустрітись з очима вчительки.

— А я вам вірила... — Віра Романівна сумно перебирала однією рукою клавіатуру фортепіано. Раптом бухнула спересердя кілька різних акордів і мовила: — Розказуйте!

Сльози текли по рожевому гарному обличчі дівчини. Сором закипав і рум’янив круглі щічки.

— Простіть мене, Віро Романівно. Я не виконала програми. Закохалася... Він медик. Віктор порадив накласти на руку гіпс, для певності, — хлипала. — Я виправлюсь, я постараюсь усе зробити до сесії, не кажіть нікому.

Красива грива хвилястого волосся закривала половину лиця, і Люда її не відгортала, ніби відгороджуючи свій сором.

Їй раптом стало легше, мовби вона скинула з себе тягар. Дівчина знала, що сесію складатиме разом зі своїми співучими подругами, які будуть труситися перед кожним екзаменом, а після того куплять у складчину, як казала Тамара, шмат ковбаси, баночку кільки, пляшку вина, закип’ятять трилітровий чайник і будуть сміятись, сміятись і згадувати всі свої витівки: шпаргалки, видумки і доброту своїх учителів, які теж колись були студентами, і тому по-людськи розуміли своїх бешкетних вихованців.

Зима щедро засипала снігом місто, парк, сквер... Сесія тривала.