Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-617-605-003-2
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник». Краткое содержание книги:
Він махнув рукою й пішов одягатись нагору.
Вони усі мертві.
ЮЛІЯ:
Зорі освітлювали шлях Юлії тієї свіжої весняної ночі, коли вона йшла до тітки. Спершу через ліс, де духи дерев і господарі стежок охороняли її, відводячи подалі від мін чи просто ям, куди вона могла впасти. Потім вона вийшла на поля, засіяні смертю, і духи трав і землі супроводжували її, плекаючи надією, що з приходом цієї дівчинки на світі знову з’являться чотири пори року.
Ніч огортала її м’яким плащем, захищаючи від вогнів живих і від мертвих вогнів боліт. Іноді Юлія бачила людські житла, що ледь пахли вечірнім димом, але там панував морок, і вона нізащо б не переступила поріг жодного з них. Вона відчувала, що тітка вже близько і її підганяло нетерпіння. А потім духи дороги послали їй велосипед, покинутий на узбіччі, й, трохи поміркувавши, вона вирішила його позичити, не знаючи, що за кущами лежить мертва жінка-біженка, якій належав цей велосипед. Юлія запам’ятала це місце: неподалік була церква, оточена липами.
Юлія не хотіла думати, що, можливо, вона рухається в протилежний бік від тітчиного дому. Якийсь час вона ховалась, щоб перечекати колону вантажівок, які наповнили повітря задушливим смородом вихлопних газів. А тоді поїхала далі. Час від часу в неї стискалось серце від думки, що все насправді не таке, як їй здається, але духи вітру підштовхували її в спину: «їдь, дитино, довірся нам, віддай себе духам цього світу, цієї землі, бо колись настане день, коли ти не зможеш уже ні на нікого покластися, лиш на себе!»
І вона летіла на велосипеді на схід, де небо було світліше і де невдовзі перед нею виникнув поміщицький дім з колонами. Його білі стіни просвічували крізь гущавину саду, й вона згадала свій сон і почула вдалині гул моря…
Юлія відчула, що мусить відвідати цей дім, втішити осиротілих духів домашнього вогнища. Здогадуючись, що це все її сон, дівчинка сховала велосипед за кущем ще не розквітлого бузку й пішла до будинку. Двері були відчинені, але вона знала, що там нікого немає.
Будинок постав на її шляху, щоб Юлія знайшла там їжу й спочинок. Вона відразу відчула до нього довіру, й дім відкрився перед нею. Всередині було темно, але очі поступово призвичаїлись й почали розрізняти обриси меблів та віконних отворів, сходи, що вели вгору та вниз. Запах цвілі й пилу нагадав їй підвал, що став її домівкою на кілька місяців. Це було наче повернення назад. І Юлія вийшла надвір й повернула до стайні, де пахло кінським потом, хоча коней там не було. Вона пройшла в найдальший кут, спіткнулась об купу соломи, зарилась в неї і миттю заснула.
В будинку, нагорі, у спальні з опущеними шторами на ліжку лежало двоє — чоловік і жінка, таких старих, що їхня висхла плоть тхнула лише пліснявою. Вони випили отруту, щоб залишитись у цьому будинку назавжди. Дочка з онуком два місяці тому виїхала до Бразилії.
Але Юлії не треба було це бачити. Духи сіна й соломи, духи коней, що мешкали колись у цих просторих стійлах, не дозволять їй цього. Відколи вона вийшла з підземелля, духи неба й землі взяли під свою опіку дівчинку, яка безстрашно відкрилась назустріч майбутньому, залишившись без родини, сама-одна.
— Не сама! — бурмоче Юлія, глибше зариваючись у пахучу солому. — У мене є тітка.
— Нехай буде так! — кажуть духи-охоронці й кличуть до неї сон.
Сон Юлії
— Я знала, що ти чекаєш на мене! — кричить Юлія, кидаючись тітці на шию. Тітка пахне лавандовим милом, де ж вона знайшла таке диво? На ній темна сукня й фартух.
— Звісно, чекаю, люба!
Нічого не змінилось. Засклена веранда з вимитими до блиску шибками, вишарувана піском біла підлога, два фікуси, великий і маленький, її чашка з намальованим білим ягнятком — усе, як завжди. Усе кидається їй назустріч.
Юлія намагається не дивитись тітці в очі, сховавши обличчя на теплих великих грудях, з яких ніколи не текло молоко, але які завжди були бронею, що захищала Юлію та її маму. Принишкла Юлія гадає, що колір її сукні й вуаль скажуть тітці все.
— Ходи, дитино, ти схожа на ворону!
Вона відчуває, як тітка намагається опанувати себе, і, зрештою, їй це вдається, бо тітка — найсильніша. Можливо, це вона попросила духів полів, лісів, води і повітря, щоб ті привели до неї Юлію.
Лайма, Лайме. Вона — богиня, вона не твоя тітка, дівчинко.
— Ні, моя!
Наповнена теплою водою цинкова балія. Тітка хоче допомогти їй скинути сукню, і тут Юлія раптом починає розуміти, що позбувшись сукні, вона втратить рештки мужності.