Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник

Якось на ранок знялася хуртовина і вони залишилися в підземеллі. Після сніданку, що складався з рідкої юшки-бовтанки, усі знову полягали, прислухаючись до завивання вітру, економили сили. Чи навіть намагались відновити їх у снах. Але кепські сни на голодний шлунок і в холоді. Сни тепер лише звільнювали притлумлені бажання, і тоді чулися стогін, скрик, і навіть схлипування. Це могло свідчити, що одержимість проникла в свідомість цих людей не настільки глибоко, раз душевна слабкість може зраджувати в стані глибокого сну. Герман подумав, що у нього є нагода дещо дізнатись, і він, напруживши слух, ловив окремі слова «ретроспекція», «детермінізм», «дискретність». Тарабарська мова вчених, але ж існують словники, і якщо він запам’ятає ці слова, то зможе довідатись, що вони означають. Утім, було одне слово, яке він зрозумів одразу і яке викликало в нього жваву емоційну реакцію. Вовк.

Сірі плями на білому снігу, сталеві зуби, зграя.

Так, зграя, до якої пристав і він, Герман, пішовши на запах життя, на свій страх і ризик у цій дикій пустелі, що колись була славним багатолюдним містом. І його прийняли, бо потребували його м’язів і мовчазного прийняття того, що тут відбувалось.

Поступово Герман почав дрімати, повторюючи слова, що їх запам’ятав, і з короткого плиткого сну його вирвав запах — запах поту людини, чиє тіло ослаблене. Він розплющив очі й побачив перед собою тінь, яка затуляла тьмяне світло лампи. Чоловік, що стояв перед ним, повільно звільняв своє обличчя від вовняних шарфів та хусток, наче розмотував кокон, й очі його були напівприкриті повіками. Відвівши погляд убік, Герман зауважив, що інші люди лежать нерухомо, і тільки в невеликому багатті, що майже не давало тепла, потріскують дрова. З поведінки чоловіка, чиє нерівне дихання свідчило про задавнену легеневу хворобу, Герман зрозумів, що той прийшов, аби щось йому повідомити. Не на словах, очевидно, що члени цього товариства прийняли обітницю мовчання. Він широко розплющив очі, щоб не пропустити ні найменшого знаку, аж у скронях заламало від напруження. І коли чоловік нарешті позбувся всіх шарфів, він упізнав у схудлому, аж чорному лиці, свого ординарця Ганса, єдину людину, що була йому по-справжньому віддана.

Герман намагався вимовити його ім’я, але Ганс заперечно похитав головою, відступив крок назад, відвернувся й почовгав через підземелля до чорного отвору, звідки тхнуло затхлістю. Тепер, навіть якби Герман захотів крикнути, то вже не зміг би, бо горло йому щось стиснуло, а серце рвонулось з грудей і впало.