Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник

Упало.

«Він мертвий, — промайнуло в голові Германа. — Ганс мертвий, і мені не можна з ним йти.»

…Наступного дня, коли вони вийшли зі свого сховку, все було засипане снігом. Зрівняло навіть ями, а найвищі руїни вкривала товста шапка снігу. Всі вогні погасли. Небо було сіре, низьке й безмовне. Чорніла лише незамерзла вода Прегеля, а міст обривався за кілька кроків від берега.

Вони не порушили цілісність снігу. Герман повернувся разом з усіма і довго грівся коло багаття, куди вкинули багато дров, забувши про ощадливість. Цей день мав бути інший. Відчувалося якесь напруження, люди то з’являлись, то зникали, і тоді чутно було звуки шкрябання по цеглі, а у вогонь вкинули паку пожовклих паперів, уважно простеживши, щоб усе згоріло. Очевидно, настав час покидати цю криївку.

Герман відчув полегшення і в той же час нехіть, бо розумів, що лишати сліди на снігу — це самогубство, а не подорож. Нехай війна для цього міста вже скінчилася, але це не може бути війна лише проти міста. Бої перемістилися далі й триватимуть до повної перемоги. Герман замислився над тим, над чим не замислювався ніколи в попередньому житті, де мав шаблю, пістолі й міг віддавати накази. Але ким би він був, якби в нього відібрали мундир? Равликом, якого витягли з мушлі, і який повзе, шукаючи притулку, а його вразливе тіло терпляче зносить усі труднощі буття.

Герман заплющив очі, втомлений бездіяльністю двох попередніх днів, безсенсовного очікування. Снігу випало надто багато, і невідомо, коли він розтане. Пошуки припинили не лише через сніг: з того, що залишилось, навряд чи вдасться відтворити цілісну картину. Утім, можливо, що в людей прокинеться пам’ять. Спершу вони згадають власне ім’я, потім імена батька й матері, а відтак крок за кроком відновлять процес створення машини, будову світу, назви планет і зірок, які вказують шлях подорожнім на морі й на суші. Германа непокоїло лише одне. Якщо зруйнування машини призвело до пошкодження пам’яті, то це означає, що ці люди зрослись зі своєю машиною не лише плоттю, а й свідомістю. Не так, як він зі своїм мундиром. Виявляється, цей зв’язок був не такий уже й тривкий. Зрештою, він обрав шлях офіцера, наслідуючи свого батька, наслідуючи те, що було створено до нього. Їм — гірше. Якщо вони підуть до міста, то чи знайдуть там свої будинки, рідних, чи зможуть відділитися один від одного, переставши бути єдиним тілом без пам’яті?